понеділок, 21 березня 2016 р.

теоретичний матеріал до уроків художньої культури 9 клас теми 17-26

Теоретичний матеріал до уроків художньої культури в 9 класі по темах
Тема 1. Художня культура як духовне явище

Урок 17

Тема «Художня культура як духовне явище» продовжить знайомити Вас із структурою художньої культури. Ви дізнаєтесь, як цінні твори духовної культури допомагають розвитку соціалізації та вихованню культурної  особистості, та важливість національної культури в духовному потенціалі суспільства.

Культура - это то, что остается, когда все остальное забыто.
Эдуар Эррио

Задача художньої культури для суспільства, це - духовний розвиток особистості, формування та задоволення її духовних потреб, збагачення її діяльності. Структура культури є досить складним і багатогранним явищем, де всі складові елементи взаємодіють між собою, утворю­ючи єдину систему культури. У широкому розумінні культура — це штучне явище, створене людиною. Саме через культуру пізнається людина як суспільна істота і соціально-діяльна особа та  реалізується людське "Я".
Духовна культура утворює досить складну систему, що включає пізнавальну культуру (науку, освіту, філософію), моральну, художню, правову, педагогічну та релігійну культури. На думку багатьох фахівців, існує чимало різновидів культури, які відносяться і до матеріальної, і до духовної сфери. Вони по вер­тикалі пронизують всю систему духовної культури. До таких різновидів відносять політичну, економічну, екологічну та естетичну культури. Структурні частини культури прийнято поділяти на основних конкретних носіїв, це -  культура міська і сільська, класова, елітарна культура, етнічна, професійна, молодіжна, культура сім’ї, або окремої людини. Загальновизнаним є виділення непрофесійної культури, яку іноді називають народною творчістю. Можливе виділення інших елементів культури. За ознакою акту­альності можна вирізнити сферу культури, що є найбільш популяр­ною і має масове поширення. Кожна епоха створює притаманну їй актуальну культуру. Це підтверджується наявністю моди не лише в одязі, але й щодо культури. Актуальність культури — це безпосе­редній, живий процес, в якому щось народжується, набирає сили, роз­квітає, а потім завмирає чи зникає взагалі.
Відомий російський культуролог Л.Н. Коган виділяє два блоки в системі культури: перший блок включає цінності культури, тобто речі і твори, що опредмечують культуру даної епохи, а також норми і вимоги культури, які висуваються кожному члену суспільства. Сюди ж входять норми права, моралі, релігії, норми повсякденної поведінки та спілку­вання людей (етикет). До другого блоку входять традиції, обряди, звичаї, різні заборони (табу), що забезпечують функціонування культури. Ці за­соби не узаконені правовими нормами і в народній культурі вважа­лися головними.
Народна творчість – це художня діяльність самого народу, фольклор. «Народ створює мистецтво, а ми композитори його тільки аранжуємо», - писав російський композитор ХІХ ст. М.Глинка. Народна творчість -  це джерела для багатьох представників професійного мистецтва, які черпають з народної скарбниці натхнення, теми, ідеї, образи. Народна творчість концентрує в собі естетичний, мистецький, життєвий досвід безліч поколінь  людей,  відбиває його життя, погляди, ідеали створювані народом й існуючі в народних масах у поезії, переказах, піснях, казках, епосу, музиці (пісні, інструментальні награвання й п'єси), театр (драми, сатиричні п'єси, ляльковий театр), танець, архітектура, образотворче й декоративно-прикладне мистецтво. Але передача людського досвіду у народній культурі відбувається стихійно, мимовільно.  З появою професійної культури виникають спеці­альні інститути, що забезпечують відтворення, збереження, передачу і споживання культури. Професійні майстри здобувають професійну підготовку у спеціалізованих мистецьких закладах, що дає можливість на базі знань розкритися яскравіше, талановитіше, як кажуть професійніше.
Духовна  (сакральна) культура – це культура ідейно - релігійного змісту, яка включена у систему релігійного культу, виконує визначені функції. Ця спрямованість на релігійний культ накладає відбиток на зміст та художню форму, направляючи свідомість людей у бік образів надприродного - Бога, ангелів, святих та ін. Вимоги церкві до культового мистецтва фіксувалися у церковному каноні, що строго регламентував зміст та форму будь-яких мистецьких добутків. Канон виступав як зразок для наслідування, як правило для фіксування образу та побудови форми, як норма, що регулює художню творчість. У культурній історії людства сакральне мистецтво впродовж довгого часу грало домінуючу роль при створенні картини світу, в міфології, етичних, естетичних нормах, філософії.
Світська культура вільна від впливу та втручання релігії, атеїстична за  своєю суттю. Духовні образи іноді входять у світські твори, як відображення складного багатоукладного життя суспільства. Проникнення  релігійного початку характерне для всіх видів світського мистецтва. Рідко який митець не звертається до євангельських сюжетів, що дають йому можливість по-філософськи осмислити життя. Особливе відношення митця до природи, це – поклоніння їй, як храму всього сущого. Кожен щирий твір мистецтва повинен нести в собі прояв високого Духа, який обпалює або підносить душу, а серце зігріває від любові і неосяжного захвату. Духовність - прояв вищої гармонії, ладу, правди та любові.
У свідомості кожного народу в стереотипній формі живуть данні про типові риси тієї або іншої націй: англійці - консервативні, французи - збудливі й легковажні, німці - акуратні й працьовиті, іспанці - повні почуттям гордості і т.п.
Культура українського народу розвивалася не ізольовано від куль­тур інших народів, її становлення проходило закономірно, в контексті світового культурологічного процесу. Українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, пе­реймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів. Цим са­мим вони розвивали не лише національну культуру, але й зробили вагомий внесок у скарбницю світової. Дослідники українського національного характеру визначили концепцію вузлових моментів українського менталітету і соціальних архетипів, які на несвідомому рівні визначають поводження в типових для нашої культури соціальних ситуаціях. Це - самопожертва заради цінностей культури, самообмеження заради благополуччя інших людей, спрага свята, апеляція до особистості (панів, правителів), а не до закону, культурні цінності такі  як терпіння, страждання, смиренність, самообмеження, постійне жертвування собою на користь інших, світу.
Українська культура століттями розвивалась, перебуваючи під впливом   литовської, польської, російської, тому іноді її вважали "провінційною". На розвиток української культури негативно впливала відсутність власної державності, єдиної націо­нальної політики в галузі культури. Здобуття Україною незалежності, розбудова самостійної держави, зростання самосвідомості нації, перехід до нового суспільства на зламі епох зумовило зростання інтересу до історії та проблем української культури, що вимагає нового висвітлення культу­рологічних проблем, відкриває нові обрії розвитку української культури. Культурний процес — це жива людська діяльність, що опи­рається на культурну спадщину безліч поколінь людського роду, які збагатили культуру своїми знаннями, творчістю, новими відкриття­ми, досвідом, навичками і вміннями. Через обмін цінностями куль­тури розкривається зміст культурного прогресу.
Національна культура є синте­зом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність, оригінальність виявляються в духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії. Своєрідність зумовлена  різноманітними формами національного життя, географічними, господарськими, побутовими, ідеологічними, державно-правовими, релігійними чинниками. Вони забезпе­чують збереження й відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації, формують почуття національної свідомості, інтег­рують культуру нації в світову культурну співдружність. Особливість національної культури полягає в тому, що вона характе­ризує чинники національного життя, які складають ос­нову нації і забезпечують подальший національно-культурний про­цес. До них відноситься мова, звичаї, традиції народу, релігія, худож­ня культура, національний характер, національна самосвідомість, почуття національної гідності, способів організації поведінки та спілку­вання людей.
Поступальний розвиток людства вимагає глибоко­го освоєння культурної спадщини, розширення обміну неосяжними культурними цінностями між народами, вміння вийти за межі звичних, підтримуваних консервативною силою традиції, але вже застарілих уявлень. Поворот до цінностей культури минулого аж ніяк не данина моді, а симптом глибоких соціальних змін, що відбуваються у світі. В умо­вах екологічної катастрофи чи атомної безодні неминуче зростає вселюдська потреба пильно вдивлятися в мину­ле, щоб спроектувати його досвід на сучасне та майбутнє. Реалії світу привели до зламу в свідомості людини, її погляди розширилися до турботи про долю всього людства. Закономірною тенденцією стає усвідомлення особистості в контексті історичного часу, в орієнтації на соціально-культурні ідеали та мож­ливості їх реалізації при розширенні міжнародних зв'язків. Значні соціокультурні зміни, що стосуються практично всіх аспектів громадського життя різних країн і народів, з особливою гостротою ставлять питання про міжнародну взаємодію, її роль в еволюції ет­нічних культур та розвитку загальносвітової культури.

Тема 1. Художня культура як духовне явище

Урок 18

Тема «Художня культура як духовне явище»  ознайомить Вас із особливостями виникнення та існування художньої культури як форми людської творчості, художнього освоєння світу, способу спілкування та самовираження творців.

Культура є середовище, що ростить і живить особистість.
Павло Флоренський

Слово «культура» походить від латинського слова colere, що означає культивувати, або обробляти ґрунт, зернові. У XVIII ст. його стали вживати стосовно людей, отже, якщо людина відрізнялася добірністю манер, начитаністю, її вважали “культурною”. У давнину цей термін застосовувався головним чином до аристократів, щоб відокремити їх від “некультурного” простого народу. Сучасне наукове визначення культури символізує переконання, цінності й виразні засоби, які є загальними для певної групи та  служать для впорядкування досвіду й регулювання поводження членів цієї групи. Погляди або вірування підгрупи часто називають субкультурою. Культурі навчаються, її засвоєння  здійснюється  за допомогою освіти, оскільки вона здобувається не біологічним шляхом. Кожне покоління відтворює її та   передає наступному поколінню вже із власними добутками. Цей процес є основою соціалізації. У результаті засвоєння цінностей, вірувань, норм, правил, ідеалів відбувається формування особистості, регулювання її поведінки й поводження. Якби процес соціалізації припинився в масовому масштабі, це привело б до загибелі культури.
Культура - сукупність усіх видів перетворювальної діяльності людини й суспільства, а також результатів цієї діяльності, що втілюється в матеріальних і духовних цінностях. Під цінностями розуміються матеріальні й ідеальні об'єкти, здатні задовольнити потреби людини, класу, суспільства, та служити їхнім інтересам і цілям. Світ цінностей різноманітний, він містить у собі природні, етичні, естетичні  та  інші системи. Системи цінностей історичні і, як правило, ієрархічні. На одному з вищих рівнів такої ієрархії посідають  загальнолюдські цінності. Між матеріальними і духовними цінностями існує різниця, так само як існує розмежування культури на матеріальну і духовну. Під матеріальною культурою розуміють сукупність матеріальних благ, засобів і форм їхнього виробництва, способів оволодіння ними. На основі різновидів  людської діяльності культура  класифікується на ­дві умовні форми: матеріальна і духовна. Зрозуміло, що цей розподіл доволі умовний, оскільки в реальному житті ці форми культу­ри взаємопов'язані. До матеріальної культури належать такі її різновиди: культура праці й матеріального виробництва; культура побуту; культура ре­гіону і місця проживання; особиста культура; фізична культура та ін.  Духовну культуру визначають як сукупність всіх знань, форм мислення, сфер ідеології - таких як, філософія, етика, право, політика та способів діяльності зі створення духовних цінностей. Але це розмежування є  відносним. Можливо навіть точніше говорити про матеріальні й духовні сторони єдиного феномена культури.
Кожна суспільно-економічна формація, будучи якісно своєрідним історичним етапом у процесі поступового розвитку суспільства, створює свій тип культури, свою специфічну, тобто тільки їй властиву сукупність матеріальних і духовних цінностей.
Первісна культура виникла разом з відокремленням людини від царства тварин і проіснувала до зміни первіснообщинної формації класовим суспільством, що відбувалася в різних регіонах у різний час (від IV тисячоріччя до нашої ери у древньому Єгипті до I тисячоріччя до нашої ери в Древній Греції). У рамках первісної культури складаються й розвиваються моральні норми і сама мораль як первинна форма суспільної свідомості. Формуються магічні й міфологічні погляди, на базі яких на пізній стадії первісної формації виникає мистецтво і релігія. Хоча первісні люди накопичують великий життєвий досвід (гарне знання місцевої топографії, звичок тварин – головних об'єктів полювання й ін.), у них ще немає науки як форми пізнання миру, тому що не досягається поділ розумової й фізичної праці. Колективізм був не тільки сильною, але й слабкою стороною первіснообщинної формації, тому що особистість ще не відокремлювалася від колективу, була злита з ним і не могла розкрити всіх своїх творчих можливостей. Загалом, можна сказати, що найбільшим досягненням первісного суспільства було формування самої людини, його виділення із царства тварин, що додало потужний початковий імпульс всьому розвитку світової культури.
Перші класові суспільства, що охоплюють Стародавнє Перу, Стародавню Мексику, Стародавню Індію - перехідний етапу розвитку суспільства від первіснообщинного ладу до рабовласництва або феодалізму. Найбільшим культурним досягненням цієї епохи є виникнення й розвиток писемності, що дозволяло одному поколінню передати свій досвід іншому в більшому обсязі, ніж це можливо в умовах тільки усного мовлення. В ряді центрів складається нова форма суспільної свідомості - філософія. Певні успіхи спостерігаються у  мистецтві, формуються початкові елементи наукових знань. В той же час повільний економічний розвиток спричиняється традиційним застоєм  у всіх областях культури - проходять сторіччя, а життя сприймається як незмінне, застигле на одному місці.
Культура рабовласницького суспільства відрізняється набагато більшим динамізмом. Експлуатація величезних мас рабів, спричинила  значний економічний зріст, що дало змогу ряду представників класу рабовласників зосередитися на створенні духовних цінностей, на осмисленні найважливіших закономірностей природи, суспільства й мислення. Великі досягнення характерні тут для багатьох областей культури - етики, права, політики, філософії, науки, мистецтва. Уперше з'являються трагедія, драма, поезія, художня проза як самостійні види відбиття естетичної дійсності. Формується наука, яка пізнає закономірності навколишнього світу обґрунтовує все системою доказів. Якщо в минулі історичні епохи особистість була розчинена в первісному колективі або громаді, то при рабовласницькому укладі вона одержує більші можливості для всебічного розвитку й стає предметом філософських міркувань (софісти, Сократ). Характерним є те, що релігія, виконуючи свої соціальні функції, перебуває під контролем держави. З творчої діяльності в сфері духовної культури майже повністю були виключені раби, тобто досить значна частина населення рабовласницького суспільства.
В епоху феодалізму культура базується на натуральному господарстві, якому було властиво просте відтворення, тісне з'єднання працівника із середовищем, орієнтація на самозадоволення основних потреб. Ці особливості опиралися на освячені часом традиції духовної культури. Чільне положення в культурі зайняла релігія, яка підкорила собі всі інші форми суспільної свідомості. Матеріалістична філософія, наукові знання розвивалися  підспудно, йшли на різні компроміси з релігійним світоглядом. Хоча релігія наклала помітний відбиток на розвиток мистецтва, але в цю епоху були досягнуті великі успіхи в області архітектури (готичні собори, ансамблі середньовічних міст). В феодальному суспільстві культивувався жанр "житіє святих", але тут же сформувалася іскрометна поезія вагантів - бродячих студентів.
Культура капіталістичного суспільства в багатьох своїх рисах формується в епоху Відродження. В цей час відбувається бурхливий злам суспільних відносин й основ світогляду феодалізму. Культура активно здобуває світський характер, людина розглядається багатьма мислителями як істота, рівна богові. Епоха Відродження була часом титанів, що залишили глибокий слід у розвитку різних областей культури. Досить згадати тільки імена Рафаеля, Шекспіра, Леонардо да Вінчі.
У буржуазній культурі швидко створюється потужна матеріально-технічна база, вперше в історії людства складається високомеханізована промислова індустрія, що потребує інтенсивного розвитку усіх природних наук. Революційні акції, що викликали до життя капіталістичне суспільство, гострі класові конфлікти між буржуазією й пролетаріатом рухали розвиток державності, політичних, правових і філософських знань. Великі матеріальні можливості, складність виробництва вимагали  необхідність маніпулювання суспільною свідомістю в інтересах великого капіталу. Класові зіткнення викликали небувалий розмах  розвитку засобів масової  інформації й комунікації. Якщо в минулому були помітні етнічні розходження в рамках тієї чи іншої культури, то при ринкових стосунках формується нова соціально-етнічна спільність - нація. Це накладає свій відбиток на розвиток культури, яка здобуває національну своєрідність.
В історії культури простежуються дві тенденції. Перша тенденція — це розвиток національних особливостей. Прикладом відданого збереження рідної мови та власної культури є Україна, що в багатовікових поневіряннях та приниженнях зберегла  власне національне обличчя і прабатьківські звичаї. Чимало хвиль усіляких чужоземних впливів прокотилося над українською землею: стародавні іранці та середньовічні скандинави, візантійці та Російська імперія, - усі прагнули позбавити народ його живої душі, його мови. Проте й сьогодні над нами лунає-дзвенить старовинна народна пісня, народні майстрині тчуть ті ж візерунки, що й їхні прабабусі в сиву давнину.
Друга тенденція - прагнення до універсальної культури всього людства, єдиної мови, єдиної релігії, єдиних форм мистецтва. Часто велику роль у єднанні культур відіграє релігійна культура. Афоризм Дж. Фрезера говорить про те, що будь-яка культура походить з храму.  Наприклад, у країнах ісламу - азіатських, африканських, європейських культура в основних своїх рисах подібна. Те ж можна сказати про візантійсько-православний культурний регіон, про країни, що сповідують буддизм.
Сучасний глобалізм - тенденція до поєднання різних народів і різних країн світу сьогодні проходить під знаком американізму. Англійська та американська масова культура активно проникають навіть у такі традиційно консервативні регіони, як Китай. Місцеві національні традиції (інколи й мови) поступаються чужоземним впливам. Це викликає закономірний опір і прагнення зберегти національні культурні основи. Прикладом може бути сучасна Франція, де американізму оголошено справжню війну.
Справді, деякі народи «втрачали себе», розчиняючись у більш сильних культурних впливах. Інколи великі народи відмовлялися від власних давніх культурних основ в ім'я тих, кого вважали більш освіченими та досконалими. У сучасному суспільстві співіснують у складному поєднанні національне та чужоземне, масове та елітарне, традиційне та новаторське. Внаслідок міграційних процесів люди легко втрачають рідні корені, виникають численні змішані шлюби; людина дедалі частіше відчуває себе на кордонах різних культурних світів.
У цих умовах набуває особливого значення проблема культурної самоідентифікації. Представники найширших шарів різних класів були творцями матеріальних та духовних цінностей. Окремі особистості створювали  народну та професійну основу художньої творчості: міфи, фольклор, героїчний епос, добутки художньої творчості, зодчества... Духовне життя суспільства, його релігійно-філософська свідомість, мораль і поняття про добро й справедливість максимально яскраво проявляються у літературно-мистецькій творчості, яка естетично інтерпретує світ і проблеми людини. Мистецтво слова, музика й театр, архітектура, скульптура та живопис - найважливіші моменти культурного життя будь-якого суспільства. Безумовно, культурний рівень суспільства визначається станом його науки та освіти. Культура формує особистості якості членів суспільства, тим самим вона у значній мірі регулює їхнє поводження. У світі існує чимало різних моделей політичного життя, юридичних законів, призначення яких  забезпечити гармонію та мир у людській спільноті. Політико-правова культура - це  норми, які законодавчо регулюють поведінку людей. Підтримка стійкого громадського порядку – це умова виживання суспільства, яке диктує необхідність осуду таких вчинків, як убивство, злодійство, терор, підпал та ін. Якби ці вчинки одержали широке поширення, стало б неможливим співробітництво між людьми, необхідне для людського існування. Кожне суспільство здійснило свій відбір культурних форм. В одній культурі матеріальні цінності ледь визнаються, в іншій вони вирішують життя людей. В одному суспільстві до технології ставляться з неймовірною зневагою, навіть у сферах, необхідних для виживання людей; в іншому - вдосконалюють технологію, що відповідає вимогам часу. Але кожне суспільство створює величезну культурну надбудову, що охоплює усе життя людини.
Існує безліч розходжень між культурами. Значно сутужніше визначити загальні риси, властиві всім культурам, - культурні універсалії. Соціологи виділяють більше 60 культурних універсалій. До них відноситься спорт, одяг,  спільна праця, танці, похоронні ритуали, звичай дарувати подарунки, гостинність, заборони кровозмішення, жарт, мова, релігійні обряди, виготовлення знарядь праці й спроби впливати на погоду. З того часу як людина стала переміщатися по планеті (подорожувати, торгувати, освоювати нові землі), вона відкрила для себе, що у світі є багато дуже різних культур. Звичайно, у всіх культурах зустрічалися універсальні елементи: вітання, гостинність, підтримка родинних зв'язків, ходіння в гості, фізичні ігри й змагання, танці, обмін подарунками, гумор, суди й т.п. Але форми прояву були часом настільки різні, що могли шокувати. Люди, що виросли у різних культурах, по-різному сприймають світ, мислять, запам'ятовують й інтерпретують отриману інформацію. А ці розходження, безсумнівно, відбиваються на поведінці кожної людини та на міжкультурних взаємодіях. Іноді у суспільстві виникає тенденція судити про інші культури з позиції своєї власної переваги. Ця тенденція називається – этноцентризмом, яка знаходить виразне вираження в діяльності місіонерів, які прагнуть навернути “варварів” у свою віру. Цінності - основа моральних принципів. Різні культури можуть віддавати перевагу різним цінностям - героїзму на полі бою, художній творчості, аскетизму, і кожен суспільний лад установлює, що є цінністю, а що ні. Правила і норми регулюють поведінку людей  відповідно до цінностей певної культури. Мова обумовлює систему комунікації, що здійснюється за допомогою звуків і символів, значення яких умовне, але має певну структуру. Мова - явище соціальне. Нею не можна опанувати поза соціальною взаємодією, тобто без спілкування з іншими людьми. Хоча процес соціалізації значною мірою заснований на імітації жестів - кивків, манери посміхатися й супитися, - мова служить основним засобом передачі культури.
Мистецтво – важлива естетична категорія, що характеризує особливу форму суспільної свідомості, та людської діяльності. Універсальна значущість змісту мистецтва доступність його творів забезпечують усебічну благотворну дію на свідомість людей: мистецтво виступає як джерело пізнання, духовного збагачення і формування світогляду особи, допомагає усвідомити своє покликання, збудувати систему цінностей. Впливаючи на свідомість мас, об'єднуючи відчуття, думку і волю цих мас мистецтво сприяє взаєморозумінню мільйонів людей. Як частина художньої культури, мистецтво є стрижнем духовної культури в цілому. Воно є образним літописом і пам'яттю людства. Розвиваючись у взаємозв'язку з іншими формами суспільної свідомості, мистецтво використовує здобуті наукою знання про природу, суспільство і людину,  робить загальнодоступними найважливіші відкриття наукової думки. Спілкування з мистецтвом - одне з головних джерел збагачення духовної культури особи, її гармонійного, усебічного  розвитку. Певний рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений в типах, формах організації життя і діяльності людей, в їх взаєминах, а також в створюваних цінностях.
Світова культура - це синтез кращих досягнень всіх національних культур різних народів, що населяють нашу планету. Національна культура, у свою чергу, виступає синтезом культур різних класів, соціальних шарів і груп відповідного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність і оригінальність виявляються як в духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній (особливості економічного устрою, господарювання, традиції праці і виробництва) сферах життя та діяльності. Сукупність цінностей, вірувань, традицій і звичаїв, якими керуються більшість членів суспільства, називається домінуючою культурою. Проте, оскільки суспільство розпадається на безліч груп (національних, демографічних, соціальних, професійних), поступово у кожної з них формується власна культура, тобто система цінностей і правил  поведінки. Такі малі культурні світи називаються субкультурою. Говорять про молодіжну субкультуру, субкультуру літніх людей, субкультуру національних меншин, професійну субкультуру, міську, сільську. Залежно від того, хто створює культуру і який її рівень, розрізняють три форми - елітарну, народну і масову культуру.
Елітарна, або висока, культура створюється привілейованою частиною суспільства або по її замовленню професійними творцями. Вона включає витончене мистецтво, класичну музику і класичну літературу. Як правило, елітарна культура випереджає рівень сприйняття її середньо освіченою людиною. Девіз елітарної культури «Мистецтво ради мистецтва». Типовим проявом естетичного ізоляціонізму, концепції «чистого мистецтва» була  діяльність художнього об'єднання «Мир мистецтва».
На відміну від елітарної народна культура створюється анонімними творцями, які не мають професійної підготовки. Народну культуру називають також любительською, або аматорською,  колективною. Вона включає міфи, легенди, оповіді, епос, казки, пісні, танці. За своїм виконанням елементи народної культури можуть бути індивідуальними (виклад легенди), груповими (виконання пісні, танцю), масовими (карнавальні ходи). Ще одна назва народної культури - фольклор. Він завжди локалізований, оскільки пов'язаний з традиціями даної місцевості, і демократичний, оскільки в його створенні беруть участь всі охочі.
Масова, або загальнодоступна, культура не виражає вишуканих смаків аристократії або духовних пошуків народу. Найбільший розмах її починається з середини XX ст., коли засоби масової інформації проникли в більшість країн. Механізм розповсюдження масової культури безпосередньо пов'язаний з ринком. Її продукція призначена для вживання масами. Це мистецтво для кожного, і воно зобов'язане враховувати його смаки і запити. Кожен, хто платить, може замовити свою «музику». Масова культура може бути інтернаціональною і національною. Як правило, вона володіє меншою художньою цінністю, ніж елітарна або народна. Але на відміну від елітарної масова культура володіє більшою аудиторією, а порівняно з народною - вона завжди авторська. Вона покликана задовольняти сьогоденні запити людей, реагує на будь-яку нову подію і прагне її відобразити. Тому зразки масової культури швидко втрачають свою актуальність, виходять з моди. З творами народної та елітарної культури такого не відбувається.
Не дивлячись на демократичність масова культура містить у собі реальну загрозу зведення людини-творця до рівня запрограмованого манекена, людини-гвинтика. Серійний характер її продукції володіє рядом специфічних ознак:
·                   примітивізацією людського спілкування;
·                   розважальністю, забавністю, сентиментальністю;
·                   натуралістичним смакуванням насильства і сексу;
·                   культом успіху, культом сильної особисті, прагненням володіти речами;
·                   культом посередності, умовністю примітивної символіки.
Типовими героями масової культури стали суперагент Джеймс Бонд і різноманітні секс-бомби, символи сексу.
Масова культура - це теж культура, точніше частина її. І значимість її творів полягає не в тому, що вони всім зрозумілі, а в тому, що вони базуються на архетипах. До таких архетипів відноситься несвідомий інтерес всіх людей до еротики і насильства. І цей інтерес - основа успіхів масової культури, її творів.  Катастрофічним наслідком масової культури є зведення творчої діяльності людини до елементарного акту безмовного споживання, або байдужого споживання, та ін…



Література

1.     Крупник Л.О. Государственная политика в сфере украинского профессионального искусства (1965 - 1985). - Л., 2003.
2.     Бузова О.Д.  Полихудожественное воспитание. - К., 2004.
3.     Воскресенская Н. О., Маркова А. Н., Культурология. История мировой культуры. Изд.:  А.Н. - ред., 2003 г.
4.     Кириллова Н. Б., Медиакультура: от модерна к постмодерну. Изд.: Академический Проект. 2005 г.
5.     Емохонова Л. Г., Мировая художественная культура. Изд.: Академия/Academia. 2001 г.,
6.     Малиновский Б.А. Научная теория культуры. серия: "Нация и культура", 2005 г.
7.     Власов В.Г. Стили в искусстве: Словарь. Спб., 1995.
8.     Гуревич П.С. Культурология: Учебное пособие. М., 1996.
9.     Ерасов Б.С. Социальная культурология. М., 1996.







 Тема 1. Художня культура як духовне явище

Урок 18

Тема «Художня культура як духовне явище»  ознайомить Вас із особливостями виникнення та існування художньої культури як форми людської творчості, художнього освоєння світу, способу спілкування та самовираження творців.

Культура є середовище, що ростить і живить особистість.
Павло Флоренський

Слово «культура» походить від латинського слова colere, що означає культивувати, або обробляти ґрунт, зернові. У XVIII ст. його стали вживати стосовно людей, отже, якщо людина відрізнялася добірністю манер, начитаністю, її вважали “культурною”. У давнину цей термін застосовувався головним чином до аристократів, щоб відокремити їх від “некультурного” простого народу. Сучасне наукове визначення культури символізує переконання, цінності й виразні засоби, які є загальними для певної групи та  служать для впорядкування досвіду й регулювання поводження членів цієї групи. Погляди або вірування підгрупи часто називають субкультурою. Культурі навчаються, її засвоєння  здійснюється  за допомогою освіти, оскільки вона здобувається не біологічним шляхом. Кожне покоління відтворює її та   передає наступному поколінню вже із власними добутками. Цей процес є основою соціалізації. У результаті засвоєння цінностей, вірувань, норм, правил, ідеалів відбувається формування особистості, регулювання її поведінки й поводження. Якби процес соціалізації припинився в масовому масштабі, це привело б до загибелі культури.
Культура - сукупність усіх видів перетворювальної діяльності людини й суспільства, а також результатів цієї діяльності, що втілюється в матеріальних і духовних цінностях. Під цінностями розуміються матеріальні й ідеальні об'єкти, здатні задовольнити потреби людини, класу, суспільства, та служити їхнім інтересам і цілям. Світ цінностей різноманітний, він містить у собі природні, етичні, естетичні  та  інші системи. Системи цінностей історичні і, як правило, ієрархічні. На одному з вищих рівнів такої ієрархії посідають  загальнолюдські цінності. Між матеріальними і духовними цінностями існує різниця, так само як існує розмежування культури на матеріальну і духовну. Під матеріальною культурою розуміють сукупність матеріальних благ, засобів і форм їхнього виробництва, способів оволодіння ними. На основі різновидів  людської діяльності культура  класифікується на ­дві умовні форми: матеріальна і духовна. Зрозуміло, що цей розподіл доволі умовний, оскільки в реальному житті ці форми культу­ри взаємопов'язані. До матеріальної культури належать такі її різновиди: культура праці й матеріального виробництва; культура побуту; культура ре­гіону і місця проживання; особиста культура; фізична культура та ін.  Духовну культуру визначають як сукупність всіх знань, форм мислення, сфер ідеології - таких як, філософія, етика, право, політика та способів діяльності зі створення духовних цінностей. Але це розмежування є  відносним. Можливо навіть точніше говорити про матеріальні й духовні сторони єдиного феномена культури.
Кожна суспільно-економічна формація, будучи якісно своєрідним історичним етапом у процесі поступового розвитку суспільства, створює свій тип культури, свою специфічну, тобто тільки їй властиву сукупність матеріальних і духовних цінностей.
Первісна культура виникла разом з відокремленням людини від царства тварин і проіснувала до зміни первіснообщинної формації класовим суспільством, що відбувалася в різних регіонах у різний час (від IV тисячоріччя до нашої ери у древньому Єгипті до I тисячоріччя до нашої ери в Древній Греції). У рамках первісної культури складаються й розвиваються моральні норми і сама мораль як первинна форма суспільної свідомості. Формуються магічні й міфологічні погляди, на базі яких на пізній стадії первісної формації виникає мистецтво і релігія. Хоча первісні люди накопичують великий життєвий досвід (гарне знання місцевої топографії, звичок тварин – головних об'єктів полювання й ін.), у них ще немає науки як форми пізнання миру, тому що не досягається поділ розумової й фізичної праці. Колективізм був не тільки сильною, але й слабкою стороною первіснообщинної формації, тому що особистість ще не відокремлювалася від колективу, була злита з ним і не могла розкрити всіх своїх творчих можливостей. Загалом, можна сказати, що найбільшим досягненням первісного суспільства було формування самої людини, його виділення із царства тварин, що додало потужний початковий імпульс всьому розвитку світової культури.
Перші класові суспільства, що охоплюють Стародавнє Перу, Стародавню Мексику, Стародавню Індію - перехідний етапу розвитку суспільства від первіснообщинного ладу до рабовласництва або феодалізму. Найбільшим культурним досягненням цієї епохи є виникнення й розвиток писемності, що дозволяло одному поколінню передати свій досвід іншому в більшому обсязі, ніж це можливо в умовах тільки усного мовлення. В ряді центрів складається нова форма суспільної свідомості - філософія. Певні успіхи спостерігаються у  мистецтві, формуються початкові елементи наукових знань. В той же час повільний економічний розвиток спричиняється традиційним застоєм  у всіх областях культури - проходять сторіччя, а життя сприймається як незмінне, застигле на одному місці.
Культура рабовласницького суспільства відрізняється набагато більшим динамізмом. Експлуатація величезних мас рабів, спричинила  значний економічний зріст, що дало змогу ряду представників класу рабовласників зосередитися на створенні духовних цінностей, на осмисленні найважливіших закономірностей природи, суспільства й мислення. Великі досягнення характерні тут для багатьох областей культури - етики, права, політики, філософії, науки, мистецтва. Уперше з'являються трагедія, драма, поезія, художня проза як самостійні види відбиття естетичної дійсності. Формується наука, яка пізнає закономірності навколишнього світу обґрунтовує все системою доказів. Якщо в минулі історичні епохи особистість була розчинена в первісному колективі або громаді, то при рабовласницькому укладі вона одержує більші можливості для всебічного розвитку й стає предметом філософських міркувань (софісти, Сократ). Характерним є те, що релігія, виконуючи свої соціальні функції, перебуває під контролем держави. З творчої діяльності в сфері духовної культури майже повністю були виключені раби, тобто досить значна частина населення рабовласницького суспільства.
В епоху феодалізму культура базується на натуральному господарстві, якому було властиво просте відтворення, тісне з'єднання працівника із середовищем, орієнтація на самозадоволення основних потреб. Ці особливості опиралися на освячені часом традиції духовної культури. Чільне положення в культурі зайняла релігія, яка підкорила собі всі інші форми суспільної свідомості. Матеріалістична філософія, наукові знання розвивалися  підспудно, йшли на різні компроміси з релігійним світоглядом. Хоча релігія наклала помітний відбиток на розвиток мистецтва, але в цю епоху були досягнуті великі успіхи в області архітектури (готичні собори, ансамблі середньовічних міст). В феодальному суспільстві культивувався жанр "житіє святих", але тут же сформувалася іскрометна поезія вагантів - бродячих студентів.
Культура капіталістичного суспільства в багатьох своїх рисах формується в епоху Відродження. В цей час відбувається бурхливий злам суспільних відносин й основ світогляду феодалізму. Культура активно здобуває світський характер, людина розглядається багатьма мислителями як істота, рівна богові. Епоха Відродження була часом титанів, що залишили глибокий слід у розвитку різних областей культури. Досить згадати тільки імена Рафаеля, Шекспіра, Леонардо да Вінчі.
У буржуазній культурі швидко створюється потужна матеріально-технічна база, вперше в історії людства складається високомеханізована промислова індустрія, що потребує інтенсивного розвитку усіх природних наук. Революційні акції, що викликали до життя капіталістичне суспільство, гострі класові конфлікти між буржуазією й пролетаріатом рухали розвиток державності, політичних, правових і філософських знань. Великі матеріальні можливості, складність виробництва вимагали  необхідність маніпулювання суспільною свідомістю в інтересах великого капіталу. Класові зіткнення викликали небувалий розмах  розвитку засобів масової  інформації й комунікації. Якщо в минулому були помітні етнічні розходження в рамках тієї чи іншої культури, то при ринкових стосунках формується нова соціально-етнічна спільність - нація. Це накладає свій відбиток на розвиток культури, яка здобуває національну своєрідність.
В історії культури простежуються дві тенденції. Перша тенденція — це розвиток національних особливостей. Прикладом відданого збереження рідної мови та власної культури є Україна, що в багатовікових поневіряннях та приниженнях зберегла  власне національне обличчя і прабатьківські звичаї. Чимало хвиль усіляких чужоземних впливів прокотилося над українською землею: стародавні іранці та середньовічні скандинави, візантійці та Російська імперія, - усі прагнули позбавити народ його живої душі, його мови. Проте й сьогодні над нами лунає-дзвенить старовинна народна пісня, народні майстрині тчуть ті ж візерунки, що й їхні прабабусі в сиву давнину.
Друга тенденція - прагнення до універсальної культури всього людства, єдиної мови, єдиної релігії, єдиних форм мистецтва. Часто велику роль у єднанні культур відіграє релігійна культура. Афоризм Дж. Фрезера говорить про те, що будь-яка культура походить з храму.  Наприклад, у країнах ісламу - азіатських, африканських, європейських культура в основних своїх рисах подібна. Те ж можна сказати про візантійсько-православний культурний регіон, про країни, що сповідують буддизм.
Сучасний глобалізм - тенденція до поєднання різних народів і різних країн світу сьогодні проходить під знаком американізму. Англійська та американська масова культура активно проникають навіть у такі традиційно консервативні регіони, як Китай. Місцеві національні традиції (інколи й мови) поступаються чужоземним впливам. Це викликає закономірний опір і прагнення зберегти національні культурні основи. Прикладом може бути сучасна Франція, де американізму оголошено справжню війну.
Справді, деякі народи «втрачали себе», розчиняючись у більш сильних культурних впливах. Інколи великі народи відмовлялися від власних давніх культурних основ в ім'я тих, кого вважали більш освіченими та досконалими. У сучасному суспільстві співіснують у складному поєднанні національне та чужоземне, масове та елітарне, традиційне та новаторське. Внаслідок міграційних процесів люди легко втрачають рідні корені, виникають численні змішані шлюби; людина дедалі частіше відчуває себе на кордонах різних культурних світів.
У цих умовах набуває особливого значення проблема культурної самоідентифікації. Представники найширших шарів різних класів були творцями матеріальних та духовних цінностей. Окремі особистості створювали  народну та професійну основу художньої творчості: міфи, фольклор, героїчний епос, добутки художньої творчості, зодчества... Духовне життя суспільства, його релігійно-філософська свідомість, мораль і поняття про добро й справедливість максимально яскраво проявляються у літературно-мистецькій творчості, яка естетично інтерпретує світ і проблеми людини. Мистецтво слова, музика й театр, архітектура, скульптура та живопис - найважливіші моменти культурного життя будь-якого суспільства. Безумовно, культурний рівень суспільства визначається станом його науки та освіти. Культура формує особистості якості членів суспільства, тим самим вона у значній мірі регулює їхнє поводження. У світі існує чимало різних моделей політичного життя, юридичних законів, призначення яких  забезпечити гармонію та мир у людській спільноті. Політико-правова культура - це  норми, які законодавчо регулюють поведінку людей. Підтримка стійкого громадського порядку – це умова виживання суспільства, яке диктує необхідність осуду таких вчинків, як убивство, злодійство, терор, підпал та ін. Якби ці вчинки одержали широке поширення, стало б неможливим співробітництво між людьми, необхідне для людського існування. Кожне суспільство здійснило свій відбір культурних форм. В одній культурі матеріальні цінності ледь визнаються, в іншій вони вирішують життя людей. В одному суспільстві до технології ставляться з неймовірною зневагою, навіть у сферах, необхідних для виживання людей; в іншому - вдосконалюють технологію, що відповідає вимогам часу. Але кожне суспільство створює величезну культурну надбудову, що охоплює усе життя людини.
Існує безліч розходжень між культурами. Значно сутужніше визначити загальні риси, властиві всім культурам, - культурні універсалії. Соціологи виділяють більше 60 культурних універсалій. До них відноситься спорт, одяг,  спільна праця, танці, похоронні ритуали, звичай дарувати подарунки, гостинність, заборони кровозмішення, жарт, мова, релігійні обряди, виготовлення знарядь праці й спроби впливати на погоду. З того часу як людина стала переміщатися по планеті (подорожувати, торгувати, освоювати нові землі), вона відкрила для себе, що у світі є багато дуже різних культур. Звичайно, у всіх культурах зустрічалися універсальні елементи: вітання, гостинність, підтримка родинних зв'язків, ходіння в гості, фізичні ігри й змагання, танці, обмін подарунками, гумор, суди й т.п. Але форми прояву були часом настільки різні, що могли шокувати. Люди, що виросли у різних культурах, по-різному сприймають світ, мислять, запам'ятовують й інтерпретують отриману інформацію. А ці розходження, безсумнівно, відбиваються на поведінці кожної людини та на міжкультурних взаємодіях. Іноді у суспільстві виникає тенденція судити про інші культури з позиції своєї власної переваги. Ця тенденція називається – этноцентризмом, яка знаходить виразне вираження в діяльності місіонерів, які прагнуть навернути “варварів” у свою віру. Цінності - основа моральних принципів. Різні культури можуть віддавати перевагу різним цінностям - героїзму на полі бою, художній творчості, аскетизму, і кожен суспільний лад установлює, що є цінністю, а що ні. Правила і норми регулюють поведінку людей  відповідно до цінностей певної культури. Мова обумовлює систему комунікації, що здійснюється за допомогою звуків і символів, значення яких умовне, але має певну структуру. Мова - явище соціальне. Нею не можна опанувати поза соціальною взаємодією, тобто без спілкування з іншими людьми. Хоча процес соціалізації значною мірою заснований на імітації жестів - кивків, манери посміхатися й супитися, - мова служить основним засобом передачі культури.
Мистецтво – важлива естетична категорія, що характеризує особливу форму суспільної свідомості, та людської діяльності. Універсальна значущість змісту мистецтва доступність його творів забезпечують усебічну благотворну дію на свідомість людей: мистецтво виступає як джерело пізнання, духовного збагачення і формування світогляду особи, допомагає усвідомити своє покликання, збудувати систему цінностей. Впливаючи на свідомість мас, об'єднуючи відчуття, думку і волю цих мас мистецтво сприяє взаєморозумінню мільйонів людей. Як частина художньої культури, мистецтво є стрижнем духовної культури в цілому. Воно є образним літописом і пам'яттю людства. Розвиваючись у взаємозв'язку з іншими формами суспільної свідомості, мистецтво використовує здобуті наукою знання про природу, суспільство і людину,  робить загальнодоступними найважливіші відкриття наукової думки. Спілкування з мистецтвом - одне з головних джерел збагачення духовної культури особи, її гармонійного, усебічного  розвитку. Певний рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений в типах, формах організації життя і діяльності людей, в їх взаєминах, а також в створюваних цінностях.
Світова культура - це синтез кращих досягнень всіх національних культур різних народів, що населяють нашу планету. Національна культура, у свою чергу, виступає синтезом культур різних класів, соціальних шарів і груп відповідного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність і оригінальність виявляються як в духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній (особливості економічного устрою, господарювання, традиції праці і виробництва) сферах життя та діяльності. Сукупність цінностей, вірувань, традицій і звичаїв, якими керуються більшість членів суспільства, називається домінуючою культурою. Проте, оскільки суспільство розпадається на безліч груп (національних, демографічних, соціальних, професійних), поступово у кожної з них формується власна культура, тобто система цінностей і правил  поведінки. Такі малі культурні світи називаються субкультурою. Говорять про молодіжну субкультуру, субкультуру літніх людей, субкультуру національних меншин, професійну субкультуру, міську, сільську. Залежно від того, хто створює культуру і який її рівень, розрізняють три форми - елітарну, народну і масову культуру.
Елітарна, або висока, культура створюється привілейованою частиною суспільства або по її замовленню професійними творцями. Вона включає витончене мистецтво, класичну музику і класичну літературу. Як правило, елітарна культура випереджає рівень сприйняття її середньо освіченою людиною. Девіз елітарної культури «Мистецтво ради мистецтва». Типовим проявом естетичного ізоляціонізму, концепції «чистого мистецтва» була  діяльність художнього об'єднання «Мир мистецтва».
На відміну від елітарної народна культура створюється анонімними творцями, які не мають професійної підготовки. Народну культуру називають також любительською, або аматорською,  колективною. Вона включає міфи, легенди, оповіді, епос, казки, пісні, танці. За своїм виконанням елементи народної культури можуть бути індивідуальними (виклад легенди), груповими (виконання пісні, танцю), масовими (карнавальні ходи). Ще одна назва народної культури - фольклор. Він завжди локалізований, оскільки пов'язаний з традиціями даної місцевості, і демократичний, оскільки в його створенні беруть участь всі охочі.
Масова, або загальнодоступна, культура не виражає вишуканих смаків аристократії або духовних пошуків народу. Найбільший розмах її починається з середини XX ст., коли засоби масової інформації проникли в більшість країн. Механізм розповсюдження масової культури безпосередньо пов'язаний з ринком. Її продукція призначена для вживання масами. Це мистецтво для кожного, і воно зобов'язане враховувати його смаки і запити. Кожен, хто платить, може замовити свою «музику». Масова культура може бути інтернаціональною і національною. Як правило, вона володіє меншою художньою цінністю, ніж елітарна або народна. Але на відміну від елітарної масова культура володіє більшою аудиторією, а порівняно з народною - вона завжди авторська. Вона покликана задовольняти сьогоденні запити людей, реагує на будь-яку нову подію і прагне її відобразити. Тому зразки масової культури швидко втрачають свою актуальність, виходять з моди. З творами народної та елітарної культури такого не відбувається.
Не дивлячись на демократичність масова культура містить у собі реальну загрозу зведення людини-творця до рівня запрограмованого манекена, людини-гвинтика. Серійний характер її продукції володіє рядом специфічних ознак:
·                   примітивізацією людського спілкування;
·                   розважальністю, забавністю, сентиментальністю;
·                   натуралістичним смакуванням насильства і сексу;
·                   культом успіху, культом сильної особисті, прагненням володіти речами;
·                   культом посередності, умовністю примітивної символіки.
Типовими героями масової культури стали суперагент Джеймс Бонд і різноманітні секс-бомби, символи сексу.
Масова культура - це теж культура, точніше частина її. І значимість її творів полягає не в тому, що вони всім зрозумілі, а в тому, що вони базуються на архетипах. До таких архетипів відноситься несвідомий інтерес всіх людей до еротики і насильства. І цей інтерес - основа успіхів масової культури, її творів.  Катастрофічним наслідком масової культури є зведення творчої діяльності людини до елементарного акту безмовного споживання, або байдужого споживання, та ін…

Тема 2. Художня культура і світ людини

Урок 19

Тема «Художня культура і світ людини» ознайомить вас з особливостями формування ціннісних ідеалів суспільств. Ви довідаєтесь чому вважається, що головним  призначенням  художньої культури є виховання особистості та регулювання людських взаємовідносин засобами моралі, науки, мистецтва, та ін.


Велич людини - в його здатності мислити.
Блез Паскаль
Прекрасне|чудовий| осягається|збагнути| шляхом вивчення і великих зусиль, погане засвоюється само собою, без зусиль.
Демокрит


Протягом існування людської цивілізації проблеми культури мали першочергове значення насамперед тому, що культура завжди була могутнім фактором соціального розвитку, відбивала якість життя, персоніфікувала в собі специфічний спосіб людської життєдіяльності, зафіксований у результатах роботи, у системі соціальних норм. Всі види культури - політична культура, художня культура, культура міжособистісних відносин, культура керування, виробництва, екологічна й т.п. - утворюють єдине ціле як форми існування й розвитку людської природи, суспільства. Культура пронизує всі напрямки людської життєдіяльності - від основ матеріального виробництва й елементарних людських потреб до найвеличніших проявів людської творчості. Вона впливає на всі сфери суспільної й індивідуальної життєдіяльності - роботу, побут, дозвілля, мислення, практичну діяльність, етику, етикет. Культура ґрунтується на соціальному началі і передбачає організацію загальної діяльності людей, а отже, регулювання цієї діяльності певними правилами, нормами, акумульованими в традиціях, цінностях, знакових і символічних системах і т.п. Зміст культури впливає не тільки на темпи діяльності, прискорюючи або сповільнюючи їх, але й визначає її змістовну цілеспрямованість. Думки, погляди, рішення, які визначають різні сфери суспільної практики, підтримуються логікою культури.
Внутрішня суть людської особи - це система його цінностей, здатність усвідомлювати те, що дорого, значимо і важливо. Цінності - своєрідна система координат, якої кожний з нас керується в своїй поведінці і думках. Кожна людина виходить з тих або інших власних ціннісних уявлень, і орієнтується на них у житті. Причому «без цінностей, - як підкреслював Микола Бердяєв, - людина прожити не може... Не піде солдат на вірну смерть тільки за те, щоб он той горбик став нашим. Він не зрушиться з місця. А за віру, царя, вітчизну піде і загине». Ієрархія цінностей у кожної людини своя. «Кожен з нас - цілий світ, і у кожного - цей світ свій, особливий», - писав італійський драматург Луїджі Піранделло. Середньовічна легенда про зведення собору Паризької Богоматері розповідає, що у людей, що підвозили важкі камені, якось запитали, чим вони зайняті. Один незадоволено кинув: «Не бачите, тягаю камені». Інший пояснив: «Я заробляю на прожиток сім'ї». Третій з гордістю вигукнув: «Я будую собор Паризької Богоматері».
Потреба в системі сенсів і ціннісних координат - одна з основних складових людського існування. Йосип Бродській писав: «Не у тому суть життя, що в ній є, але у вірі в те, що в ній повинно бути...». У цих рядках поет дуже точно відобразив думку, що ціннісні уявлення звичайно виникають перед людиною як належне, як закон, якому необхідно слідувати, як ідеали. У людини немає альтернативи мати або не мати цінності і ідеали. Але, як відзначає Эріх Фромм в книзі «Людина для себе», кожний з нас «вільний вибрати, яким буде його ідеал, він має право вибрати між поклонінням влади чи поклонінням розуму і творенню, поклонінням любові або ненависті, чесноті або пороку... Саме ідеальність, дух людини, а зовсім не плоть, надихає його на найкращі і, на превеликий жаль, на самі сатанинські вчинки і думки».
Пізнання світу і себе насправді необхідно людині, інакше вона не зможе жити у навколишньому світі. Реальність існує за власними законами, і їх неминуче доводиться осягати з дитинства. Людина - істота допитлива, а світ, по виразу французького поета Альфонса Ламартіна, - «це книга, сторінки якої відкриваються нам з кожним кроком».
         Пізнавати світ людині допомагають відчуття і розум. Природа не приховує своїх таємниць, але людський розум насилу пробивається до істини, тому що йому заважають забобони і помилки. Природа нагородила людину органами чуття, і вона постійно користується цим даром для пізнання світу. Безпосередньо контактуючи з навколишньою реальністю, ми одержуємо найбільш доступну інформацію про світ. Насправді світ далеко не такий, яким ми його собі уявляємо. Люди довгий час вважали Землю плоскою, а вона виявилася круглою; повітря з погляду здорового глузду невагоме, але воно має вагу і тисне на кожного з нас з силою 1 кг/см2, кристально чиста на вигляд вода деколи кишить мікроорганізмами і т.п. Можливо, першого серйозного удару по реалізму завдав старогрецький філософ Геракліт з Ефеса (520 - 460 рр. до н. е.). Він стверджував, що предмети, які представляються людині незмінними, постійно змінюються - щодня, кожну годину, кожну секунду! Все тече, все змінюється, вважав філософ. Навіть до однієї і тієї ж річки не можна увійти двічі. Це було приголомшливе відкриття!
Властивості предметів і явищ, впливаючи на наші органи чуття, породжують різноманітні відчуття: ми розрізняємо кольори, смаки і запахи, визначаємо твердість або м'якість, тепло або холод, вологість або сухість і т.п. Відчуття - початок пізнання, місток між органами чуття людини і енергією зовнішнього відчуття; вони дають матеріал, який відображається і обробляється в мозку. Предмети і явища, впливаючи одночасно на різні органи чуття, породжують не просто окремі відчуття, а цілісні образи, які створюються пам'яттю і уявою.  Форму думки, що представляє предмети і явища в їх найбільш загальних і істотних властивостях, називають поняттям. Це - смислове віддзеркалення того або іншого об'єкту. Незалежно від того, що пізнає людина (іншу людину, суспільство або природу), розуміння завжди є одночасно саморозумінням. Навіть якщо ми намагаємося зрозуміти щось зовнішнє, ми виражаємо самих себе, вдивляємося в себе і осягаємо нові грані свого внутрішнього світу. У прагненні зрозуміти навколишній світ люди створили безліч міфологічних, релігійних, натурфілософських систем, що пояснюють події повсякденного життя і явища природи. У останні три-чотири сторіччя пізнання стало особливою соціальною діяльністю, і до найстародавніших форм пізнання світу - міфотворчості, релігії, мистецтву, філософії - приєдналася наука.
Ще у 50-х роках видатний педагог В.О.Сухомлинський  у "Листах до сина" пророчо сказав: "Якщо припиниться виховання, ми наплачемося з математикою, електронікою й космосом... Найголовніший засіб самовиховання душі - краса. Краса в широкому розумінні - мистецтво, музика, сердечні стосунки з людьми". Це застереження не було почуто вчасно. Тому проблеми духовного розвитку людини сьогодні, по суті, сталі обов'язковою умовою виживання суспільства. Всі  сучасні лиха мають, як правило, одну причину - дефіцит культури й моральності, недолік доброти й милосердя, краси людських відносин, причому ця проблема має міжнародний масштаб. Усе більше людей в різних країнах світу визнають справедливими слова видатного суспільно-політичного діяча Ауреліо Печчеї, що застерігав світове співтовариство: «Відтепер людина володіє настільки рішучою владою над подіями, що від того, як вони будуть використовувати культуру залежить майбутнє людства». Якщо не додати всіх можливих зусиль для цілеспрямованого формування особистості, продовжує Печчеї, всі негативні явища, які ми спостерігаємо сьогодні у світі, «можуть у недалекому майбутньому вирости до розмірів воістину катастрофічних».
Мистецтво втілює в собі надзвичайно потужну здатність розвивати людину. Художня культура сьогодення - це культура виробництва мистецтва, його поширення, пропаганди, сприйняття, розуміння, насолоди мистецтвом, зрештою, культура естетичного виховання. Виникло й певне розуміння завдань художньої культури в суспільстві: духовний розвиток особистості, формування й задоволення її духовних потреб, збагачення її діяльності.
Л. С. Виготський відзначав, що мистецтво втягує в коло соціального життя найінтимніші й найособистіші складові частини нашої істоти. Для цього мистецтво володіє значним арсеналом специфічних засобів, відсутніх в інших формах людської свідомості. Ідеологічні аспекти в художньому творі, будучи органічно вплетеними в тканину живих, зримих художніх образів, впливають на свідомість людини непомітно, як і на розум, почуття, волю. Характеризуючи цей феномен, Ф. М. Достоєвський відзначив, що в процесі спілкування з мистецтвом художні враження, "поступово нагромаджуючись, пробивають із розвитком серцеву кору, проникають у серце, у його сутність і формують людину". Передаючи людям цілісний конкретно - почуттєвий соціальний досвід, мистецтво використовує феномен емоційної пам'яті людини, що у багато разів більш сильну ніж  раціональна. Емоційна пам'ять надзвичайно міцна й формується як "пам'ять серця" без усякого завчання. Сприйняті й засвоєні художні образи стають мотивуючою силою людського поводження, смисловоутворюючими факторами життя людей. Художня культура піднімає  спільність відносин до соціальних цінностей. "... Художні твори, - підкреслював основоположник теорії психоаналізу З.Фрейд, - даючи привід для загального переживання високо оцінених відчуттів, викликають почуття ідентифікації, у яких так гостро має потребу культурне оточення".
Безсумнівно, характер впливу художньої культури на думки, почуття й поводження людей не слід спрощувати. Віддача тут не завжди пряма. Одна людина після контакту з художнім витвором може відразу ж безпосередньо відчути на собі його вплив, друга буде довго роздумувати, поступово засвоюючи почерпнуте з нього, у третьої той самий твір мистецтва залишить ледь помітний слід у душі. Четверта взагалі залишиться байдужою до сприйнятого. Установлення гармонії між  потребами людини і моральним розвитком, моральних позицій, значною мірою залежить від художньої культури. Механізм дії твору мистецтва на людину не залежить від роду і жанру мистецтва. Будь-який твір - будь то словесний або музичний твір, спектакль, живописна картина або архітектурна споруда - впливає на органи чуття і включає процеси естетичного сприйняття, виникає відчуття захоплення, задоволення.
             Особиста культура робітника стає основоположним фактором росту продуктивності роботи, її ефективності і якості. Науково-технічний прогрес висуває абсолютно інші вимоги до робітника: широкий світогляд, багата структура потреб, розвинена уява, постійне прагнення до самовдосконалення не тільки професійного, але й загальнокультурного.

.

Тема 2. Художня культура і світ людини

Урок 20

Тема «Художня культура як засіб самопізнання і творчої самореалізації особистості» ознайомить Вас із прийомами формування світоглядних установ особистості в соціумі. Ви дізнаєтесь, у яких взаєминах існують потреба в самореалізації особистості з творчою самореалізацією та який вплив має на особистість ідеали суспільства.


В удосконаленні людини - сенс|зміст,рація| життя...
Максим Горький

Два світа|світ| є у|в,біля| людини: Один який нас створив,
Інший який ми від століття|вік| Творимо у міру наших сил.
Н. Заболоцький


Розвиток людини - надзвичайно складний процес, в якому беруть участь багато факторів. Серед них помітну роль грає  художня культура - специфічна сфера діяльності з різноманітними та неоднозначними зв'язкам із багатьма сферами громадського життя. Розвиваючись під безпосереднім впливом ідеологічних і соціально-економічних процесів, художня культура, в свою чергу, має на них істотний вплив, і насамперед тоді, коли вона виступає ефективним засобом формування людини.
В 20-х рр. XX ст. відомий американський вчений Вотсон Броудас писав, що людство вступило в епоху безмежного самовдосконалення. Нині темп цього процесу прискорився. Наука вже не стільки радує й обнадіює, скільки лякає. Якщо на початку минулого століття вона поліпшувала світ навколо людини, то тепер намагається «поліпшити» саму людину. Уже збувається прогноз ряду футурологів, які стверджували наприкінці XX ст., що в XXI сторіччі найбільші  відкриття відбудуться в області біології. Досвіди по клонуванню, дослідження механізмів старіння, вивчення геному людини, досягнення генної інженерії не просто змінюють, а буквально підривають уявлення людей про себе, свої можливості, про відносини з природою, що складалися тисячоріччями. Задаючись питанням про сенс життя кожна людина  усвідомлює, що вона не «пуп Землі», не центр Всесвіту, а її життя не самодостатнє, бо вона частина чогось більше глобального, з’єднуючого її з іншими людьми і світом. Якщо у житті є зміст, це означає, що кожен з нас не самотній і займає особливе місце в історії людства  і Всесвіту. У давні часи ставилось питання про призначення людини, що простежується й у релігіях. Бог або боги визначають долю кожного, те, для чого він живе. Людина  може відкрити своє призначення й здійснити божественний задум або так і не довідатися його, пройти по життю без мети й спрямованості. У різних культурах існує міф про Книгу доль, де записані всі що живуть, навіть ще не народжені. Мало кому вдається ухилитися від приречень долі, змінити її. Тільки герої, нащадки богів, здатні діяти всупереч їхній волі (як, наприклад, Прометей або Геракл). Простий смертний позбавлений цього дару.                                                                                          
Існують два основних способи формування особистого світогляду, або картини світу, - міфологічний і філософський. У першому випадку готовий світогляд приймається або складається з готових елементів, цеглинок. У другому -  світогляд складається за рахунок власного розумового процесу. Адже людина, схоже, дійшла до межі своїх природних можливостей. Уже сьогоднішні справи у великому спорті показують, що подальші рекорди можна встановлювати тільки застосувавши особливі хімічні препарати (допінг), енергетичні коктейлі, гормони. Генетичне втручання здатне «підправити» людський організм, щоправда лише до певного ступеню. Не виключено, що в майбутньому у людей зуміє розвитись якісь атавістичні, майже зниклі якості (наприклад, телепатичні здатності) або, навпроти, що тільки зароджуються (надсприйняття, висока швидкість мислення). Проте рано або пізно він наблизиться до грані, за якої вже не можна ступити без радикальної перебудови організму. Припустимо, потрібно переселитися на інші планети. Навіть перебування на навколоземних орбітальних станціях може зашкодити людському організму, що ж говорити про інші планети, де умови різко відрізняються від земних?
Генетики стверджують, що приблизно через 40 поколінь людство «почорніє і прищулиться» (покоління визначається строком в 25 років). Підстави, на яких будується цей прогноз, настільки очевидні, що він здається цілком переконливим. По-перше, народжуваність у представників Європеоїдної раси невелика й продовжує знижуватися. Кількість же людей з темним кольором шкіри й волосся, навпаки, інтенсивно росте, а монголоїдна раса налічує уже більше чверті жителів планети. По-друге, такі ознаки, як смаглява шкіра, темні волосся й монголоїдний тип особи, ставляться, за твердженням генетиків, до домінантних, а блакитні очі й світлі волосся - до рецесивних. Тривалість життя в майбутньому збільшиться. За сміливими оцінками геронтологів, до 500 років! Уже зараз виявлені гени, вплив на які здатен продовжити життя людини в 4—5 разів, і наука стоїть на порозі ще більш грандіозних відкриттів. Пропонуються й прості способи рішення даної проблеми. Британський професор Ендрю Прентайс переконаний, що Земля стрімко перетворюється в планету товстунів. На думку вченого, нинішнє покоління,  що стало важчим на 20 %, піддається настільки ж істотним біологічним змінам, як і європейці, які жили два століття назад (тоді їхній зріст раптово збільшився на 30 дм). У надлишковій масі тіла немає нічого гарного; вона викликає задишку, збільшує навантаження на серцево-судинну систему, підвищує ризик виникнення небезпечних недуг - від діабету до раку. Футурологи впевнені: у людині змінюється  психологія, поводження й відношення до життя. У людини майбутнього стануть іншими фізичні параметри. Наприклад, поступово збільшиться маса мозку (щодо маси тіла), зменшаться розміри щелепного апарата й зубів, людина стане вище. У свою чергу психологи вважають, що підвищиться інтелект людей. Тільки за минуле століття збільшився коефіцієнт інтелекту. Наука XX сторіччя показала, що можна позитивно впливати на розвиток потенційної здатності людини за допомогою фізичних факторів.
Американські вчені Флойд Блум, Арлайн Лейзерсон і Лора Хофстедтер зробили сенсаційне відкриття. Виявляється, головний мозок людини стрімко змінюється убік геніальності! Причому жіночий інтелектуальний потенціал росте швидше чоловічого. «Не мине й двох століть, - пророкують медики, - і світ сповниться Софіями Ковалевськими, Маріями Склодовськими-Кюри й Альбертами Эйнштейнами, тобто, кожен житель Землі зможе досягти в обраній справі такої досконалості, про яку сьогодні ми не наважуємося навіть мріяти». Нейробіологи стверджують: протягом III тисячоріччя мозок цивілізованої людини «порозумнішає» настільки, що кожен з наших нащадків буде знати формули вищої математики, взагалі дасть сто очок уперед нинішнім академікам, музикантам і художникам. Люди давно використовують різні хімічні препарати, щоб підвищити свої фізичні, пізнавальні й творчі можливості. Цей шлях досить небезпечний, але від нього не відмовляються ані обивателі, ані фахівці. Чимало відомих письменників, музикантів, художників вживали багато кави, експериментували з іншими, більш небезпечними речовинами.
У будь-якому художньому творі на першому місці стоїть людина. Люди за всіх часів були настільки захоплені повсякденними турботами й працею, що шансів зайнятися творчістю, особистісним розвитком у них майже не залишалося. Здавалося, розвиток науки й техніки відкриває перед людиною нові шляхи. Ще англійський гуманіст Томас Мор у праці «Утопія» (1516 р.) і італійський філософ Томазо Кампанелла у творі «Місто сонця» (1602 р.) намалювали суспільство, у якому звільнені від тяжкої праці люди одержують можливість для духовного й фізичного розвитку. Однак уже наприкінці XIX ст., коли науково-технічні досягнення стали швидко міняти навколишній світ, найбільш проникливі мислителі задумалися над тим, чи не так безхмарно майбутнє, що обіцяє технічний прогрес.
Фантасти давно пророкували: у майбутньому навчаться так моделювати образи, що виникають на цифровому екрані, що диктора або телеведучого не відрізниш від живої людини. Розвиток інтелектроніки й фантоматики, поява нових соціальних фобій і неврозів, навіть подоба глобальної шизофренії, коли люди, доступ яких до тотальної інформації контролюють комп'ютери, будуть не в змозі відрізнити реальність від її комп'ютерного аналога. Згадаєте кінотрилогію американських режисерів Енді та Леррі Банковскі про Матрицю («Матриця», «Матриця: перезавантаження», «Матриця: революція», 1999-2003 р.). У ній люди живуть у віртуальному світі, сконструйованому всемогутньою Матрицею. Вони щиро вірять, що цей світ не просто реальний, але єдино можливий. Але ж цифрове «втручання», переробка й «підчищення» через комп'ютерні й телевізійні мережі інформації стали реальністю вже зараз. Комп'ютеризація здатна зовсім змінити не тільки дух людини, але і його тіло. Поки можлива лише «підправлення» організму за допомогою електронних пристроїв. Високі технології, наприклад, дозволяють повернути зір людям з враженням зорового нерву, які колись були приречені на повну сліпоту. Мікрочипи транслюють відповідні імпульси безпосередньо в зорові долі головного мозку. Підвищення інтелектуальних здібностей за допомогою хімічних стимуляторів або про «планування» людського організму на стадії ембріона й навіть яйцеклітини. Фантасти припускають, що через якийсь час батьки зможуть «замовляти» певні якості майбутньої дитини у генних інженерів. Дійсно, стать дитини навчилися планувати вже зараз; при заплідненні «у пробірці» медики вміють рятувати дитину від  генетичних аномалій. Скажемо, якщо «запланувати» дівчинку, є стовідсоткова гарантія, що в неї не буде спадкоємних хвороб, пов'язаних з чоловічою У-хромосомою.
Але, будь-які наукові відкриття, розробки можуть привести до  несподіваних результатів. Реалізації подібних можливостей у майбутньому перешкодять не стільки технологічні досягнення, скільки обмеження, що накладаються культурою; от чому збереженню культури як стабілізуючого й організуючого фактора громадського життя філософи й письменники надають таке велике значення.
Вже дуже давно люди відмітили, що будь-яка творча діяльність приносить задоволення, а нерідко і високу духовну насолоду. От чому навіть ті області творчості, які на перший погляд не приносять ніякої практичної  користі (деякі ігри, спортивні змагання, мистецтво і т. п.), виявляються важливими і необхідними, оскільки дарують  радість, викликають прилив нових сил. Глибинний механізм творчої діяльності, узагальнюється естетичним досвідом. У людей, які мають обмежену естетично-художню підготовку фактично зупиняється процес саморозвитку людської духовності, відбувається відмежування людини від світових художніх надбань, що негативно позначається не тільки на творчих здібностях окремої особистості, але й суспільства в цілому. Духовний підйом, який виникає від сприйняття мистецтва чи при створенні нового, приводить людину до гармонії з світом, до відчуття своєї значущості і доцільності.
Творець – людина, а чарує світ незрозуміло, звідки в нім береться
Те, що людей хвилює стільки літ. Мітці говорять, що себе співають
Ніскільки цим визнанням не грішать, бо виражаючи себе, не знають,
Що править ними вічная душа. Душа ця – ідеал земних гармоній
Духовної й тілесної краси, митцям дано ці голоси почути
Творіння їх – її прекрасні дзвони…
                                          Ліна Костенко

Мистецтво служить задоволенню однієї з вищих потреб людей - художньої, яка інтегрує багато інших потреб людей - інтелектуальні, емоційні, етичні, естетичні. Показуючи явища і закономірності суспільного життя, мистецтво сприяє їх пізнанню і осмисленню, розповсюдженню передових політичних і філософських ідей і ідеалів.
Творчість - прояв глибинної сутності людини, його щире призначення, бо особистість  не може жити без творіння. У порівнянні із творчою діяльністю всі інші форми самореалізації (наприклад, досягнення багатства або влади) виглядають менш значимими. А.П.Чехов писав: «Хто зазнав насолоди творчістю, для того вже всі інші насолоди не існують». Творцем називають звичайно Бога. Коли людина творить, вона стає подібною Богу. Бог говорить Адаму: «Я створив тебе істотою не небесною, і не  земною, не смертною, і не безсмертною, щоб ти зробився творцем і сам викував остаточно свій образ. Тобі дана можливість упасти до рівня тварини, або підійнятися до богоподібної істоти завдяки своєї внутрішній волі...». 
Точно невідомо, коли «почалася» творчість. Можна лише вказати на її нерозривний зв'язок зі становленням людини. В самий ранній період розвитку людського суспільства творчість була органічно вплетена у релігійно-міфологічне світосприймання й пов'язана з магічним дійством і має культовий характер. Величні месопотамські зіккурати і єгипетські піраміди викликають  містичне тріпотіння навіть у нас, людей XXI ст. Математика, астрономія, будівництво, металургія, писемність, судочинство, медицина - все це добутки  древніх цивілізацій.
Приблизно в середині I тисячоріччя до н.е. виникло то, що вчені називають «грецьким чудом», - найбільша духовна культура античного миру, слава якої виявилася неминущою. В античній філософії склалися два підходи до творчості: перший пов'язаний з ім'ям Аристотеля, який вважав, що в людині споконвічно закладені творчі здатності, які можна розвити; друга концепція належить Платону, який основну увагу приділяв натхненню й інтуїції, вважаючи їх надприродними, божественними дарунками. Платон фактично виділяв два види творчості: нижчий (практично-прикладне, ремісниче) і вищий (надприродний дарунок, що допомагає досягти філософського споглядання). Середньовічна християнська думка сприйняла концепцію Платона, але джерелом усього сущого став Бог. У середні віка багато художників і письменників працювали над своїми добутками анонімно, тим самим визнаючи своїм творцем Бога, але якщо людська творчість - це здійснення Божественного задуму, то моральна, релігійна діяльність вище художньої й науково-технічної творчості. У мистецтві цінувалася не оригінальність, а досягнута майстром досконалість. Мислителі Відродження й Нового часу продовжили лінію Платона. Прагнення до творчості виразилося у формуванні ідеалу енциклопедично розвитої особистості художника й ученого (найбільшою мірою втілити цей ідеал удалося Леонардо да Вінчі). Ідеал особистості Відродження - творець. На відміну від античності основна увага була зосереджена на людині, на особистості художника. Виник культ генія як носія творчого початку. Представники романтизму XIX ст. назвали творчість вищою формою людської життєдіяльності, оскільки в ній людина стикається з Абсолютом. Творчі здібності на думку романтиків реалізуються як у свідомій, так й у несвідомій діяльності; найбільш обдаровані люди творять несвідомо - у стані натхнення. Романтики всіляко сприяли поширенню культу творчості й генія.
XX століття відкрило можливість творити у всіх областях людської діяльності: мистецтві, політики, техніки, науки. Причому основним критерієм творчості стала новизна. Сьогодні склалося декілька  підходів до творчості. Один з найпоширеніших  підходів - вимір креативності (лат. - «творю»). Креативність не тільки розумовий процес, вона дозволяє знаходити нестандартні рішення, формулювати нові ідеї, створювати унікальні художні форми й т.п. Здатність до творчості - особистісна риса індивіда. Креативність не пов'язана напряму з інтелектом. Більше того, творчі особистості найчастіше  гірше вирішують прості, шаблонні інтелектуальні завдання, ніж інші. Важливі для творчості риси й ознаки: легка мобілізація енергії, доступ до своєї підсвідомості, готовність виглядати ексцентрично й дивно, підвищена сприйнятливість, схильність до фантазування, імпульсивність і захопленість, сінестична здатність (уміння почувати смак кольорів, барв звуків, блиску заходу й ін.), незвичайна хвильова активність мозку, чутливість до новизни, проблем  людей, гнучкість в обігу з ідеями, оригінальність, емпатія (здатність співпереживання) та ін.
Ще один підхід до творчості  - психоаналітичний. Його ввів у практику Зиґмунд Фрейд. Творчість за Фрейдом - результат дії сублімації - механізму психологічного захисту, що перенаправляє енергію незадоволеної сексуальності в процес творчості, творення,  катарсису (емоційна розрядка).
Генії, таланти, посередності... Цей поділ досить умовний. Адже не всі твори генія  геніальні, а досить посередній автор може раптом взяти та й створити шедевр - утвір, визнаний переважною більшістю людей (до шедеврів відносять не тільки твори художнього мистецтва, але й оригінальні наукові теорії, хитромудрі технічні рішення, вдалі політичні угоди й навіть видатні твори кулінарного мистецтва.) Відома приказка затверджує: «На смак і колір  товаришів немає». Проте є загальновизнані твори, про які не сперечаються. Одне з пояснень - «багатошаровість» шедевра: хтось осягає значну частину багатства змісту добутку, на когось впливає «закручений» сюжет, хтось захоплюється яскравими образами... Інше пояснення – шедевр завжди мало відхиляється від звичних канонів і лише геніальний творець здатний створити це. Відомий приклад - Парфенон з його досконалістю форм, гармонією й пропорційністю окремих частин. Численні спроби скопіювати будівля ні до чого не привели, хоча копії виглядали гранично точними. Коли детально досліджували пропорції храму, виявилося, що за начебто правильними геометричними формами ховається величезна кількість диспропорцій: потовщення колон, порушення симетрії окремих частин, що є невловимі для  глядача. Вони, можливо, і створюють відчуття гармонії, легкості й досконалості.
Це ж відноситься і до копіювання картин видатних майстрів: враження від копій, як правило, інше ніж від оригіналу. Творчий почерк автора визначається непомітними «недосконалостями», усунення ж їх у копіях знищує зачарування.
Гуманістичний   підхід пов'язав творчість із самоактуалізацією (глибинне прагнення розкрити свою неповторну індивідуальність з чимось прекрасним, що дано природою). Гуманістична психологія підійшла до творчості як до здатності, яка постійно розвивається, що властиво органічним особистостям. Провідні представники гуманістичного напрямку — Карл Роджерс й Абрахам Маслоу. Прагнення до реалізації творчих здібностей властиве багатьом з нас, але приховане за накопиченими комплексами, страхами, самообманом. Ті, кому вдається повною мірою самоактуалізуватися, стають творчими людьми в повному змісті цього слова. Творчість часто пов'язана з таким поняттям, як «мета життя». Вибір мети концентрує потужну енергію таланту й колосальну працю, що допоможе  досягнути життєвої висоти, та відкриє шлях до слави й визнання. І тоді маленькі та великі життєві радості і все, що не стосується досягнення мети, приноситься на її вівтар.
Сучасна психологія виділяє чотири основні фази творчого процесу: підготовку - свідому діяльність, що є передумовою створення нової ідеї; дозрівання - несвідому роботу над проблемою, виношування ідеї; натхнення (інсайт) - народження ідеї (або рішення), її перехід з несвідомого у свідомість; свідому роботу з розвитку ідеї, її остаточному оформленню й перевірці. Однак не менше значення для творчості має й рутинна повсякденна робота - безустанні вправи в технічній майстерності. П.И.Чайковський вважав, що працювати потрібно завжди  - «натхнення приходить до того, хто вміє перемагати свою ледачість».



 Тема 3. Художні напрями та стилі

Урок 21

Тема «Художні напрямки та стилі. Періодизація розвитку художньої культури» ознайомить Вас з різновидами художніх напрямків культури та їх  стильовими особливостями. Ви довідаєтесь, що слугувало джерелом  розвитку художньої культури та які були особливості її становлення.

 Вмираючи, культура перетворюється на цивілізацію.
 Освальд Шпенглер

 Художня культура  включає в себе: власне художню творчість (як індивідуальну так і групову); організаційні інфраструктури (творчі асоціації і організації);  матеріальні інфраструктури (виробництво і демонстраційні та експериментальні майданчики); художні утворення (художні добутки); організовану рефлексію процесів і результатів художньої творчості (художня критика, преса); естетичне виховання і освіту (сукупність засобів стимулювання інтересу населення до мистецтва); реставрацію і збереження художньої спадщини; технічну естетику і дизайн (художньо оформлена продукція утилітарного призначення); художньо - творчу самодіяльність населення; державну політику в області художньої культури та ін. Ядро художньої культури – мистецтво.
Культурне поняття «стиль» багатозначне, ним користуються різні науки  - літературознавство, мистецтвознавство, лінгвістика, культурологія й естетика. Все ширше тлумачиться це поняття заразом: «стиль одягу», «стиль моди», «стиль поведінки», «стиль гри», «стиль життя», «стиль мислення», «стиль керівництва», «стиль роботи» ... та багато ін.. Слово стиль  (з грец. і лат. styos спосіб або образ викладу, зображення, вираження) означає  систему принципів художньої творчості, способів образного висловлення і зображально-виразних прийомів, стійких для певного періоду історії мистецтва для конкретного напрямку, або для одного художника. Стиль обумовлений духом часу, надає  єдність  класу творів мистецтва, проявляється в типових для нього темах ідеях, характерах, конфліктах, а також у своєрідності зображувально-виразних засобів, художніх прийомів. Стиль - явище історичне, він змінюється разом зі зміною суспільства й мистецтва в цілому  існує у творчості майстрів певної епохи, країни.  
 На рівні культурних епох і напрямків мистецтва дослідники виділяють такі стилі: мистецтво Древнього Єгипту, Візантії, романтичний, готичній, класицизм, бароко, рококо, модернізм. В періоди, коли «великі» стилі епохи або напрямки розмити, говорять про стилі окремих шкіл (наприклад, для Відродження: стилі сієнської, венеціанської, флорентійської й інших шкіл) або конкретних художників. Великі стилі виникали, як правило, на основі провідного мистецтва, звичайно архітектури. Живопис, скульптура, прикладні мистецтва іноді музика орієнтувалися на систему, що складалася в архітектурі, принципів художнього вираження. Так, наприклад, в архітектурі розрізняються, стилі стосовно народності:  єгипетський, давньогрецький, етруський, римський, візантійський, маврітанський та ін.; стилі відносно часу -  романський, готичній, відродження, бароко, рококо імперії тощо. Стиль твору виникає у     процесі творчості художника та відображає як загальні стильові закономірності вигляду, роду, жанру мистецтва, родинного художнього напрямку,   національної традиції, духу народу й смаку часу, так і оригінальні риси індивідуального стилю  майстра, які визначаються  особливостями  психічного складу, характеру, життєвого досвіду, світогляду творця.  Стиль художника виявляється як спільність ідейного змісту, художньо-образної системі, характерної для його добутків, для творчості в цілому. Стильова оригінальність пов'язана з творчою індивідуальністю, особистістю художника. Більш вузькі стильові явища, що характеризують лише прийоми художньої обробки матеріалу, це поняття - манера, почерк. Кожен майстер проходить власній шлях становлення творчої індивідуальності, що відбивається у його стилю. Еволюція стилю художника - одна з складних сторін творчого процесу.
Культура і мистецтво існувало з найдавніших часів, адже потреба створювати прекрасне, захоплюватися красою і гармонією навколишнього світу закладена у людині самою Природою. Мистецтво епохи первісного суспільства виникло в пізньому палеоліті біля 33-го тис. до н.е., відображаючи умови життя й погляду первісних мисливців: примітивні житла, печерні зображення тварин, жіночі статуетки), мистецтво орнаменту, орнаментована кераміка, скульптура.

Культура Єгипту      

Єгипетська цивілізація, що безупинно проіснувала тривалий час, залишила великий слід у культурі людства. В період Раннього царства (3000-2800 до н.е.) вже існувала писемність. Давнє царство (2800-2250 до н.е.) - епоха будівництва пірамід. Об'єднаний Єгипет періоду Давнього царства перебував на вершині своєї могутності, що виражалося у зведенні найвідоміших пам'ятників єгипетської стародавності - пірамід. Піраміди вже з часу Джосера доповнювалися кам’яними заупокійними храмами, архітектура яких спочатку копіювала дерев'яні будівлі. У гробницях збереглася значна кількість фресок, рельєфів, статуй, що відносяться до заупокійного культу й відтворюють каноні, що зложилися ще в часи Раннього царства.

 Античність

 Період греко-римської історії й культурі, оформлення двох основних видів державно-політичної розбудови: демократії у Греції (V ст.), імперії у Римі (I ст. до н.е.). В VI ст. до н.е. народжується грецька філософія (Піфагор, Платон, Аристотеля, Епікур). Основними рубежами в історії античного мистецтва були геометричний період, або гомерівський період (X - VIII ст. до н.е.), архаїчний (VIII - VI ст. до н.е.), класичній й елліністичний, протягом яких відбувалося  формування основних типів архітектури, ордерної системі, розвивалася скульптура, - чорно фігурний й красно фігурний вазопис VI - IV ст. до н.е.). Грецький живопис для нас майже втрачений (добутки великих Паррасія, Зевксіса. Полігнота, Нікія й ін. відомі нам лише по описах). Головна тема грецького мистецтва - людина. Греки  зображали  найрізноманітніші почуття й емоції,  рухи з самими складними ракурсами й позами, однак домінуючим «істинно еллінським» став образ шляхетний й ідеально прекрасний, над яким не владні мінливі почуття.
 Еллінізм - унікальне сполучення форм грецької державності (поліси, демократичні інститути й т.п.) зі східною деспотією, що визнає царську владу необмеженою й божественною, широке поширення грецької мові й культурі - літератури, театру, мистецтва, культів, виникнення синкретичних культів (найяскравіший приклад - Серапіс у Єгипті, що поєднав у собі образи: грецького Зевса, Гермеса і єгипетського Осіріса), будівництво міст, населення яких поєднувало греків, македонців і місцеве населення, звідси - феномен своєрідної взаємної етнічної й культурної асиміляції. У мистецтві співіснують  грандіозне й мініатюрне, емоційність, пристрасність, класична простота і ясність. У скульптурі й живопису зустрічаються зображення різних поколінь   (статуї старих і дітей), принади й грації (численні статуї Афродіти), жанрових сцен (статуї рибалок, орачів, землеробів, садівників і т.п.), нелюдських страждань, болю (Лаокоон, рельєфи Пергамського вівтаря), відвертий еротизм. Принципово новим для грецького мистецтва стає зображення богоподібного  володаря (правителі в образах різних божеств). Епоха еллінізму вкрай винахідлива в області технічної інженерії (хитромудрі пристрої на Фароському маяку в Олександрії, кораблі колосальної місткості із садами й палацами, сіракузькі облогові машині, створені Архімедом і т.п.). Це століття розквіту науки (Архімед, Эратосфен й ін.). Контрасти мистецтва мають паралелі й у літературі: Аполлоній Родоський створює в дусі Гомера епос «Аргонавтика», а Каллімах у цей час піше епіграми й гімни. З'являється жанр роману (Геліодор й ін.), комедія приходить на місце трагедії, процвітає епіграма, епістолярний жанр.

 Культура Римської імперії      

Становлення культурі ранньої Римської імперії було одночасно й формуванням імперської ідеології, що підкреслює велич і вічність Риму, а також його історичну місію відносно народів миру. Ця ідея найбільш повно відбилася в «Енеїді» Вергілія, «Історії Рима» Тита Лівія й римської архітектури (акведук Клавдія, Колізей, Базиліка Юлія, Форум Серпня). Час ранньої імперії - це година появи наукових енциклопедій, найвідоміші з яких: «Географія» Страбона, «Природна історія» Плінія Старшого, «Про сільське господарство» Колумеллі. Епоха Октавіана - золоте століття римської поезії, представленої, крім Вергілія, Горацієм, Овідієм та ін. Століттю Нерона належіть побутовій роман античності – «Сатирікон» П.Арбітра. Популярній від часів імперії стоїцизм представлений фігурою Сенеки.

 Середньовіччя

Середньовіччя  - епоха падіння Західної Римської імперії, навали варварів, утворення перших варварських держав на території Європи; народження християнської цивілізації, що прийшла на зміну греко-римської античної, тобто язичницької. Європейський мир приймає християнський вигляд, починаючи з IV ст. Пам'ять про римську спадщину, християнську релігію, латинську мову, що стала основою романських мов, організацію Римсько-католицької церкви стала стабілізуючою основою всього європейського світу - від Іспанії до Польщі, від Шотландії до Італії. У VIII ст. найбільшою державою стає імперія Карла Великого. У мистецтві відродився інтерес до античності, з XI - XII ст. домінує романський стиль, що наприкінці XII ст. зміняється  на готичний. Центральне місце в системі середньовічного схоластичного утворення займали логіка й філософія Аристотеля.

 Романський стиль

Романське мистецтво (романіка) - стиль середньовічного мистецтва Західної Європи X -XII ст., якому властива провідна роль архітектури, підпорядкованість їй живопису й монументальної скульптури, умовних за  стилем, повчальних й експресивних. Значній розвиток мала книжкова мініатюра, ювелірна пластика, вироби прикладного мистецтва. Архітектура представлена культовими будівлями (переважно монастирськими ансамблями) та світськими спорудами (замки, житлові будинки, мости), романськими церквами типу базиліки. В основу сюжетів настінних розписів і скульптурного декору була покладена ідея непримиренної боротьбі божественного блага й гріховності людини як вираження диявольського зла, непорушності світового порядку, установленого Богом, що вершить Страшній суд наприкінці часу.

 Готика

Готика, готичній стиль - художній стиль мистецтва Західної Європи (XIIXV ст.) Батьківщина готики - Франція, звідки вона поширилася як знак королівської влади. Головнім творінням готичного мистецтва у Франції став міський собор, що зводився великими будівельними артілями (ложами),  відрізнявся досконалістю архітектурної конструкції, багато прикрашеними скульптурними зображеннями й вітражами. Образи скульптурних ансамблів мали підвищену натхненність, більшу життєвість і людяність. Відбувався перехід від романського рельєфу до статуї. Книжкова мініатюра прикрашала рукописи релігійного й світського змісту.
 Тема 3. Художні напрями та стилі

Урок 22

Тема «Художні напрямки та стилі» продовжить Вас знайомити з особливостями художніх напрямків та стильовими їх ознаками. Ви довідаєтесь про найкращі твори представлених стилів, та їх творців

Великі повинні нахиляти небо|піднебіння| до людей, не знижуючи його рівня.
Станіслав Їжаки Лец

Відродження

Відродження, Ренесанс — культурно-історична епоха (XIV XVI ст.), що знаменує собою перехід від Середньовіччя до Нового часу. Початком Відродження вважається Проторенесанс (XIII - XIV ст.), із своїми провісниками – Данте (література), Джотто (мистецтво), св. Ф.Ассизський - у духовному житті Італії. Ключовим для Відродження є поняття гуманізму, основною ознакою якого вважається принцип вільного розвитку особистості. Сама епоха Відродження висунула цілий ряд «універсальних» особистостей, діяльність яких охоплювала практично всі відомі тоді галузі знання (Альберті, Леонардо да Вінчі). Основоположниками гуманізму в Італії вважаються Петрарка й Боккаччо - поети, учені, знавці стародавності. Центральне місце займає риторика  Цицерона, яке на думку гуманістів, повинна дати ключ до духовного складу античності. Оволодіння мовою й стилем древніх розглядалося як оволодіння їх мисленням і світоглядом, звільненні особистості. Нові погляди на людину, її потреби разом з новими вимогами суспільства  з'являються у розробках осмислення рідної історії (Бруні, Еней).  Починають застосовуватися нові методи критики джерел (Лоренцо Валла), розвивається політична думка (Колюччо Салютаті).  Філософії Відродження характерні спроби примирити християнство із платонівською філософією, що стає найвищою мірою (Платонівська академія у Флоренції, Козимо й Лоренцо Медичі). У XV cт. виникають гуртки гуманістів у Північній Європі – Нідерландах, Німеччині (Еразм Роттердамський, Рейхлин, Ульріх фон Гуттен). У мистецтві Відродження величезне значення отримали відкриття законів перспективи й світлотіні, дослідження пропорцій й анатомії. Картина відтиснула ікону, скульптура відродила статую, кінний монумент, портретне погруддя, додавши до них скульптурно-архітектурний комплекс, мальовничий рельєф. Архітектура Відродження наново «відкрила» античну ордерну систему, купол, створила тип міського палаццо. Мистецтво Відродження на відміну від середньовічного принципово авторське, актуальним стає поняття індивідуальної манери. Найбільшими майстрами мистецтва Відродження, що втілювали теми й ідеали епохи, були художники Мазаччо,  Ботічеллі, Леонардо да Вінчі, Рафаель, Джорджоне, Тиціан, Веронезе, Тінторетто та ін., скульптори Донателло, Мікеланджело, архітектори Бруннелескі, Браманте, Палладіо. Головними центрами мистецтва Відродження були Флоренція, Рим і Венеція.    
Північне Відродження —  мистецтво країн Європи, зокрема Німеччини, Нідерландів, Франції. Нідерландська школа живопису XV ст. відзначена пильною увагою до деталей, розумінням цінності кожного явища, загальним відчуттям натхненності, розлитим у повітрі (Эйк, Кампен, Рогир ван дер Верден, Х.Босх, П.Брейгель). Найсильніший вплив на мистецтво Нідерландів зробила Реформація: релігійна картина втратила своє значення, одержали розвиток світські жанри - портрет, пейзаж, побутовий жанр. У Німеччині, де відбувалися основні рухи Реформації, мистецтво XVI ст. відзначене гострим відчуттям сучасності, нерідко соціальною спрямованістю. А.Дюрер, М. Нитхардт (Грюневальд), Лукас Кранах, А.Альтдорфер, Х.Хольбейн, які втілили у своїх роботах специфічно німецький тип релігійності. Французьке мистецтво  відзначене  тонкою поетичністю, увагою до деталей, прагненням до ілюзорної передачі простору (Ж.Фук, скульптор М.Коломб). Сформувався специфічно французький тип ренесансного замку (архітектори П.Леско, Ф.Делорм, Ж.Дюсерсо, Ж.Бюллан). В XVI ст. мистецтво французького Відродження досягає розквіту в портретах Ж.Клує Молодшого, Корнеля де Ліона, Э. і П. Дюмустье. У скульптурах Ж. Гужона класично зроблені пропорції фігур сполучалися з чисто французькою грацією.

Новий час

Новий час можна сполучити з початком епохи Великих географічних відкриттів, європейської культурної експансії у світі. «Новим часом» в XVст. називали свою епоху італійці, щоб підкреслити її принципову відмінність від Середніх століть. В Європі з XV ст. бурхливо розвивається наука, відкриваються школи. Мистецтво (література, живопис, музика) з особливою  силою ставить питання про місце людини у світі, про роль окремої особистості. Всі ці процеси в різних країнах розвиваються не одночасно, сильніше проявляються розходження між національними культурами, остаточно втрачає свою об'єднуючу роль латинська мова. З Нового часу в Європі після Промислової революції вперше у світовій історії формується новий тип цивілізації - індустріальний. Успіхи промисловості приводять до твердої віри в торжество розуму, у неминучість прогресу. Французька революція 1789 р. з особливою гостротою порушила питання про нації, про особливість національної культури. Свобода особи проголошується як найвища цінність. Мистецтво цього етапу майже зовсім відокремлюється від релігії, претендуючи на витиснення її з духовного життя людини.

Маньєризм

У європейському мистецтві XVI ст. розчарування в ренесансних ідеалах, поданнях про природну гармонію й красу знаходить своє вираження в маньєризмі (від італ. maniera - прийом, манера). Для італійського маньєризму 1520-х рр. (Парміджаніно, Понтормо, Джуліо Романо) характерні драматична гострота образів, підкреслена, перебільшена експресія поз, подовженість пропорцій фігур, особливу роль грала віртуозна нервова лінія. У скульптурі (Б. Амманаті, Б. Челліні, Джамболонья) і архітектурі (Джуліо Романо, Вазарі, Амманаті) маньєризм проявлявся головним чином тяжінням до нестійкої, динамічної композиції, підкресленої виразності декору. З 1540-х рр. цей стиль став пануючим в Італії, майстри цього напрямку запрошуються у Францію (Приматіччо, Нікколо дель Абаті, Россо Фьорентіно), де під їхнім впливом сформувалася 1-а Школа Фонтенбло. В Іспанії працював В. Кардучо, у Габсбургів - Дж. Арчімольдо. Мистецтво маньєристів нерідко називали придворним. У певних своїх рисах воно було розраховано на вузьке коло знавців, що розуміли складні алегорії й ілюзії. До кінця XVI - початку XVII ст. маньєризм уступає впливу булонської школи й караваджизму.

Бароко   

Художній стиль бароко (в образотворчому мистецтві, архітектурі, музиці й літературі Європи виник у Римі в XVI ст. Однією з визначальних рис цього стилю і його тлом став дух оновленої католицької релігійності, що відображав  сильну королівську й імператорську владу в Європі, міць і велич держави. У загальному руслі стиля бароко розвивались течії  класицизму, рококо. Творили майстри з ярскравою геніальною індивідуальністю - Караваджо, Рембрандт, Веласкес. У живопису епохи бароко кристалізуються жанри: пейзаж, портрет, натюрморт. Найбільшими живописцями бароко були: Рубенс, Ван Дейк у Фландрії; Халс, Рембрандт у Голландії; Джордано,  Гварди, Тьєполо в Італії; Маульберч в Австрії та ін. Скульптурні  і пластичні (модельовані, литі) добутки бароко перетворюються на мальовничі імпровізації із захоплюючою пластикою Джованні Лоренцо Бернині. Архітектори бароко віддають перевагу складному, де барочна церква «злітає» з місця. Бароко полюбляє колодязі, фонтани: число й пишність фонтанів барочної епохи - величезні (фонтан на площі Навона скульптора Берніні у Римі; фонтан Треві у Римі, Н. Сальви). Розвиток європейської музичної й театральної культури XVII - XVIII ст. у значній мірі визначився принципами бароко. Працюють композитори  Монтеверді, Перселл, Куперен, Рамо, Люллі, Вівальді, Гендель, Глюк, Йоганн Себастьян Бах. В епоху бароко створюється опера, яка втілює ідею синтезу мистецтв. Визначаються види музичних творів: симфонія, ораторія, сюїта, соната, кантата, концерт. Література й театр бароко створюють свої жанри: буфонади (Гоцці), комічні п'єси, героїчні трагедії в античному дусі (Расін, Корнель), комедії ситуацій (Мольєр), романи (Гриммельсхаузен).
Майже піввіковий період правління (1558-1603рр.) англійської королеви Єлизавети I увійшов в історію культури як золоте століття літератури й мистецтва ренесансної Європи. Наприкінці правління Єлизавети I восени 1599 у Лондоні відкрився драматичний театр «Глобус», вхід якого прикрашав крилатий напис: «Увесь світ - театр» («Totus mundis agit histrionem»). Головним драматургом, актором театру й одним із співвласників театру став Вільям Шекспір, саме він обезсмертив єлизаветинську епоху. Шекспір завершив процес створення національної культури й англійської мови; його творчість підвела підсумок всій епохи європейського Ренесансу. Наступними поколіннями Шекспір сприймався як всеосяжний геній, що у джерел Нового часу створив цілу галерею людських типів і життєвих ситуацій. П'єси великого драматурга донині становлять основу світового театрального репертуару. Більшість із них була багаторазово екранізована для кіно- і телеекрана.

Рококо

Стиль рококо («вигадливий», «примхливий») панував у європейському мистецтві недовго являв собою певний етап загальноєвропейського стилю бароко. Важку й патетичну урочистість бароко змінила камерна, тендітна декоративність,  та обов'язкова  вишуканість. Одним з основоположників стилю «рококо» був талановитий Антуан Ватто, та його учень Франсуа Буше, майстер цікавих любовних сюжетів, чудовий колорист. Останнім великим живописцем рококо був Фрагонар (1732-1806рр.), тонкий портретист і пейзажист. Велике поширення в мистецтві рококо одержали портретні погруддя й маленькі скульптурні групи або статуї купальниць, німф, амурів, які ставилися в парку, прикрашали альтанки, салони, купальні. Найбільші скульптори рококо - Ж.Б.Лемуан, Пигаль, Пажу, Фальконе, Клодион. Для архітектури рококо характерним є те, що головна увага зодчого зосереджена на інтер'єрі. Плани будівель рококо здебільшого асиметричні й будуються часто на круглих, овальних і восьмикутних кімнатах. Стіни фарбуються у світлі, повітряні тони й прикрашаються мальовничими панно, різьбленими панелями, дзеркалами у вигадливих золочених рамах. Найбільші французькі зодчі рококо - Робер Декотт, Габриэль, Боффран, Оппенор, Дельмер, Мейссонье. Велике поширення рококо одержало в Німеччині, особливо в Пруссії, при дворі Фрідріха II (ансамбль Сан-Сусі). У Росії рококо розвивалося під безпосереднім впливом приїжджих французьких і німецьких майстрів (Токке, Рослин, Фальконе), під їхнім впливом в Росії творили такі майстри, як Растреллі, Рінальді, Рокотов і Левицький.

Тема 3. Художні напрями та стилі

Урок 23

Тема  «Художні напрямки та стилі» продовжить  знайомити Вас із художніми напрямками та стилями художньої культури. Ви дізнаєтесь про кращих представників визначених стилів та їх стильових ознаках.

Класика - те, що кожен вважає|лічити| потрібним прочитати...
Марк Твен

Класицизм        

Класицизм -  стиль мистецтва, який зародився у Римі на початку XVII ст., існував паралельно з бароко як його художня опозиція. Визнаючи вищим зразком античне мистецтво, опираючись на традиції мистецтва Високого Відродження, художники класицизму прагнули досягти зображення світу, заснованого на вічних і непорушних законах розуму. Класицизму XVII ст. властиво розумовий характер художніх ідеалів, прагнення ідеалізувати природу й людину, строга врівноваженість, чіткість. Великими його представниками були французькі живописці Нікола Пуссен, Клод Лоррен, що створили основні «схеми» живопису класицизму. Пуссена захоплювала героїка Древнього Рима, ідеал всеперемагаючого почуття боргу. Космічні панорами світу Лоррена - чиста природа, нюансі настроїв, світло у всіх найтонших своїх змінах - головна тема творів. Численні послідовники Пуссена й Лоррена (найбільші - Гаспар Дюге-Пуссен, Шарль Лебрен) лише більш-менш талановито додержувалися манери своїх великих учителів. Панування бароко в європейському мистецтві наклало свій відбиток на розвиток класицизму. Поряд з пишністю, помпезністю бароко існує строга організованість класицизму. Логіка розвитку архітектури класицизму - від вишуканого, в дусі грецької класики, східного крила Луврського палацу до грандіозного Версаля з його парками (архітектор А. Ленотр), у яких людина губиться й усвідомлює себе лише малою частиною величезного світу, логічної й до дріб'язків продуманої системи. Найбільшим живописцем класицизму був Давид, який звертався насамперед до республіканських ідей античності, до тем боротьби проти тиранії, торжества громадського обов'язку над особистими почуттями («Клятва Гораціїв»). Французька Революція бачила свої ідеали в епосі Римської республіки, а наполеонівський час орієнтувався на мистецтво імператорського Риму (ампір). З найбільшою особливої визначеністю стилю ампір виразилися в архітектурі й прикладному мистецтві XIX ст. Росії олександрійського часу. Своєрідний і блискучий варіант класицизму був створений на російському ґрунті в архітектурі М.Казакова, Д.Кваренгі, А. Захарова. К. Россі, А.Вороніхіна, у скульптурах М.Козловського, И. Мартоса.
Естетика класицизму встановлювала ієрархію жанрів - «високих» (трагедія, епопея, ода, історія, міфологія, релігійна картина й т.п.) і «низьких» (комедія, сатира, байка, жанрова картина й т.п.). У літературі  - трагедії П. Корнеля, Ж. Расіна, Вольтера, комедії Мольєра, поема «Поетичне мистецтво» і сатири Н.Буало, байки Ж.Лафонтена, проза Ф.Ларошфуко, Ж.Лабрюйєра у Франції, творчість веймарського періоду И.В.Ґете й Ф.Шиллера у Німеччині, оди М.В.Ломоносова й Г.Державіна, трагедії А.П.Сумарокова і Я.Княжніна в Росії. У музичному театрі утвердилися героїка, нормативність і піднесеність стилю, логічна ясність драматургії, домінування речитативу (опери Ж.Б.Люлли у Франції) або вокальна віртуозність в аріях (італійська опера-серіа), шляхетна простота й височина (реформаторські опери К.В.Глюка в Австрії). Творці архітектури класицизму - Ж.Ардуэн-Мансар, Ж.А.Габриель, К.Н.Леду у Франції, К.Рен в Англії, В.І.Баженов, М.Ф.Козаков, А.Н.Вороніхін, А.Д.Захаров, К.І.Россі в Росії. Образотворче мистецтво створювали  живописці М.Пуссен, К. Лоррен, Ж.Л.Давид, Ж.О.Д. Энгр, скульптори Ж.Б.Пигаль, Э.М.Фальконе у Франції, скульптори Г.Шадов у Німеччині, Б.Торвальдсен у Данії, А.Канова в Італії, живописці А.П.Лосенко.

Романтизм

Романтизм виник в 1790 рр. спочатку в Німеччині. Його ідейним ґрунтом були криза раціоналізму епохи Освіти, художні пошуки сентименталізму, Велика французька революція, німецька класична філософія. Романтизм - це естетична революція, яка замість науки й розуму (вищої культурної інстанції для епохи Освіти) ставить художню творчість індивідуума, що стає зразком, «парадигмою» для всіх видів культурної діяльності. Основна риса романтизму як руху - прагнення протиставити бюргерському, «філістерському» світу  розуму, закону, індивідуалізму, утилітаризму, - культ творчості, заклик до розкріпачення особистісних сил людини, прагнення до синтезу. Романтизм проявляється у всіх видах мистецтва: літературі, образотворчому мистецтві, музиці та ін. Характерна для романтизму увага до внутрішнього світу людини виразилася в культі суб'єктивного, тяжінні до емоційно–напруженого.






 Тема 3. Художні напрями та стилі

Урок 24

Тема «Художні напрямки та стилі» продовжить знайомити Вас із стильовими ознаками сучасних напрямків художньої культури. Ви довідаєтесь які митці внесли найбільший вклад у формування означених стилів та напрямків культури.

Нічого не можна дізнатися, нічому не можна навчитися, ні в чому не можна упевнитися:
відчуття обмежені, розум слабкий, життя коротке.
 Анаксагор
Реалізм
Історично конкретна форма художньої свідомості нового часу. Провідні принципи реалізму XIX - XX ст. -  об'єктивне відображення істотних сторін життя в сполученні з висотою, істинністю авторського ідеалу; відтворення типових характерів, конфліктів, ситуацій при повноті їхньої художньої індивідуалізації,  конкретизації як національних, історичних, соціальних прикмет, так і фізичних, інтелектуальних і духовних особливостей, перевага в способах зображення «форм самого життя». Протистояння соціальних закономірностей і морального ідеалу, особистісної й масової, міфологізованої свідомості відбувалося з використанням умовних форм (міфу, символу, притчі, гротеску).  Переважав інтерес до проблеми «особистість і суспільство». Серед найбільших представників реалізму в різних видах мистецтва XIX - XX ст. - Стендаль, О.Бальзак, Ч.Диккенс, Г.Флобер, Л.М.Толстой, Ф.М.Достоєвський, М.Твен, А.П.Чехов, Т.Манн, У.Фолкнер, О.І.Солженицин, О.Домье, Г Курбе, І.Ю. Рєпін, В.І.Суріков, М.П.Мусоргський, М.С.Щепкин, К.С.Станіславський.

Неоромантизм
Комплекс різноманітних течій у європейській художній культурі на рубежі  XIX - XX ст., виник головним чином як реакція на позитивізм в ідеології, натуралізм у мистецтві, принципах романтизму, що відродили пафос особистої волі, заперечення повсякденного, культ ірраціонального, тягу до фантастики й ін.. До неоромантизму відносять французький символізм, постімпресіонізм. У музиці під неоромантизмом звичайно розуміється пізній романтизм (Ф. Аркуш, Р. Вагнер).

Імпресіонізм
Імпресіонізм - напрямок у мистецтві ХХ ст., (від франц. impression - враження), представники якого прагнули найбільш природно зобразити реальний мир у його рухливості, мінливості, та передати свої скороминущі враження. Імпресіонізм зародився в 1860-х рр.,  у французьких живописців: Е.Мане, О.Ренуар, Е.Дега, які внесли в мистецтво свіжість, безпосередність сприйняття життя, зображення миттєвих, ніби випадкових рухів, ситуацій, що створюють неврівноваженість, фрагментарність композиції, несподівані точки зору, ракурси, зрізи фігур. В 1870-1880 рр. сформувався імпресіонізм у французькому пейзажі: К.Моне, К.Піссарро, А.Сислей, які  виробили послідовну систему пленеру; працюючи на відкритому повітрі, вони створювали відчуття блискучого сонячного світла, багатства фарб природи, розчинення об'ємних форм у вібрації світла й повітря. Розкладання складних тонів на чисті кольори, що накладають на полотно окремими мазками й розраховані на оптичне змішання їх в оці глядача, кольорові тіні й рефлекси породжували світлий, тендітний живопис. Крім живописців (американці - Дж.Уістлер, німці - М.Ліберман, Л.Коринт, росіяни - К.А.Коровин, І.Э.Грабар), інтерес імпресіонізму до миттєвого руху у текучій формі сприйняли скульптори - француз  О.Роден, італієць - М.Россо. Для музичного імпресіонізму (у Франції - К.Дебюссі, почасти М.Равель, П.Дюка й ін.) характерна передача тонких настроїв, психологічних нюансів, тяжіння до пейзажної програмності, інтерес до тембрової й гармонійної барвистості. У літературі риси імпресіоністичного стилю яскраво проявилися у європейській та російський літератури (К.Гамсун у Норвегії, І.Ф.Анненський у Росії й ін.).

Експресіонізм
Експресіонізм - напрямок у літературі і мистецтві ХХ ст., (від лат. expressio - вираження), що проголосив єдиною реальністю суб'єктивний духовний світ людини, а його вираження - головною метою мистецтва. Прагнення до «експресії», загостреному самовираженню, напруженості емоцій, гротескної ламаності, ірраціональності образів, найбільш яскраво виявилося в культурі Німеччини, Австрії (письменники Г.Кайзер, В.Газенклевер у Німеччині, Ф.Верфель в Австрії, художники Э.Нольде, Ф.Марко, П.Клеї в Німеччині, О.Кокошка в Австрії, австрійські композитори А.Шенберг, А.Берг, німецькі кінорежисери Ф.В.Мурнау, Р.Провині, П.Ліні). У рамках експресіонізму виникли ранні зразки абстрактного мистецтва (В.В.Кандинський ); у ряду художників, насамперед німецьких, експресіонізм одержав яскраве антивоєнне й антиімперіалістичне фарбування (Э.Барлах, Ж. Грос, О.Дікс ).

Постімпресіонізм
Постімпресіонізм - загальна назва течій у живопису  ХХ ст., (від лат. post - після й імпресіонізм), що виникли у Франції як реакція на імпресіонізм із його інтересом до випадкового й скороминущого. Сприйнявши від імпресіонізму чистоту й звучність кольорів, постімпресіонізм протиставив йому пошуки постійних початків буття, стійких матеріальних і духовних сутностей, що узагальнюють, синтетичні мальовничі методи, підвищив інтерес до філософських і символічних аспектів, до декоративно-стилізованих і формальних прийомів. До постімпресіонізму відносять П.Сезанна, В.Ван Гога, П.Гогена, А.Тулуз-Лотрека, представників неоімпресіонізму  групи «набі».




 Тема 3. Художні напрями та стилі

Урок 25

Тема «Особливості культури інформаційного суспільства» ознайомить Вас із  роллю інформації у сучасному суспільстві. Ви довідаєтесь, який вплив має інформація на психологічний стан сучасної людини, в чому полягають позитивні та негативні сторони інформаційного потоку на сьогодення  сучасного буття.


Мас-медійні симулякри підмінюють реальність.
Жан Бодріяр.

Модернізм

Модернізм - абстракціоністські напрямки в образотворчій культурі ХХ ст., що програмно протиставили себе традиціоналізму в якості єдиного щирого «мистецтва сучасності» або «мистецтва майбутнього». Ранні стилістичні тенденції напрямків: імпресіонізм, постімпресіонізм, символізм, стиль модерн затвердили себе у вигляді нових форм творчості, де взяло верх вже не стільки вираження духу природи й традиції, скільки вільний погляд майстра, вільного змінювати видимий світ за своїм розсудом, дотримуючись особистого враження, внутрішньої ідеї або містичної мрії. Модернізм охопив всі види творчості, яскравий надихаючий приклад літератури й музики  - Ш. Бодлер у Франції, Р. Вагнер в Німеччині, О. Уайльд в Англії був особливо важливим. Саме в цей історичний момент всесвітній духовний резонанс здобуває російська література (насамперед, в особі Ф.М.Достоєвського, Л.М.Толстого й А.П.Чехова); стикаючись із модернізмом, часом критично-опозиційна до нього, вона так чи інакше могутньо стимулює його пошуки.

Авангардизм

Авангард як напрямок сформувався у 1910-му р. Його метою було відринути все старе, віджите, перетворити духовне життя людини засобами мистецтва. Авангард, підкреслюючи принцип «антимистецтва», увів у свої образи грубу матерію життя, «поетику вулиці», хаотичну ритміку сучасного міста, природу, наділену потужною творчо - руйнівною силою. Художники авангарду із захватом зустрічали нові науково-технічні відкриття. З іншого боку, в мистецтво все активніше вторгалася «варварська» архаїка, магія стародавності, примітив і фольклор (у вигляді запозичень з мистецтва негрів Африки й народного лубка, з інших «некласичних» сфер творчості). Світовому діалогу культур авангард додав небаченої гостроти. У 1900-1910 рр. нові напрямки народжувалися один за одним: експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм позначили ірраціональну лінію авангарду, у конструктивізмі ж, навпроти, виявилася його раціональна, будівельна воля. Перетворення охопили всі види творчості, але образотворче мистецтво постійно виступало ініціатором нових рухів. Футуризм зміцнив інтернаціональні контакти авангарду, увів нові принципи взаємодії мистецтв (живопису, літератури, музики, театру, фотографії, кінематографа). Авангард захопив також літературу (прийоми «автоматичного листа», «потоку свідомості», зауму), музику (атональна музика, додекафонія), театр, дизайн й інші види творчості.

Новітній час

Початок Новітнього часу - це початок Першої світової війни. Війна, на який людина стала всього лише «гарматним м'ясом», завдала нищівного удару по ідеалах послідовного позитивного прогресу й гуманізму. Наука, в якій в ХІХ ст. вбачали «розумну й світлу» альтернативу «темної й відсталої» релігії, виявилася лише інструментом в руках безвідповідальних політиків. Руйнуються  основи механістичної картини світу, релятивізм у фізиці переростає у відносність моральності й моралі. З особливою силою цей настрій загального занепаду культури відчувався в зруйнованій Німеччині, де вийшов труд О.Шпенглера із симптоматичною назвою «Захід Європи». В образотворчому мистецтві ХХ ст. утворюється безліч шкіл і течій, що відмовляються від традиційних форм реалізму. Література новітнього часу втрачає свій статус   «підручника життя». Народжується нове мистецтво - кінематограф. Багато в чому з ним пов'язане таке принципово нове явище як «масова культура». Розвиток нових технічних засобів народжує нового споживача музики, яка перестає бути фрагментарним святом, а найчастіше стає життєвим тлом. Це викликає розквіт жанрів «легкої музики». Мистецтво  відкрито культурним впливам усіх народів і часів. Люди мистецтва болісно шукають щось нове, оригінальне. Як художній прийом нерідко свідомо використовують нескінченні цитати, ремінісценції. Загальний світовий процес лише частково торкнувся країн, де у ХХ ст. встановилися тоталітарні режими. Тут держава встала на захист реалістичного мистецтва, думаючи, що маси повинні мати зрозумілі й прості ідеали. До кінця 20 ст. мистецтво практично губить свій творчий пафос, стає предметом «гри».

Абстракціонізм

Абстракціонізм як напрямок в образотворчому мистецтві виник у 1910 роки в процесі розшарування кубізму, експресіонізму, футуризму. Пориваючи із традиційними формами мистецтва, абстракціонізм проголошував вільну гру ліній, фарб, форм, колірних плям. Серед родоначальників абстрактного мистецтва - російські художники В.В.Кандинський, К.С.Малевич, нідерландці - П.Мондріан, Т.ван Дусбюрг. В 1930 роки у Франції з'явилися групи, в яких об’єдналися художники-абстракціоністи, «Конкретне мистецтво», «Коло й квадрат», «Абстракція й творчість». У роки Другої світової війни у США одержала популярність школа абстрактного експресіонізму (Дж. Поллок, М.Тоби). Пізніше в 1950 р. в Європі оформився ташизм («безформне мистецтво»), що виступав за «чистий психічний автоматизм» (П.Сулаж, Ж.Базен).

Сюрреалізм

В 1920 р. в художній культурі виник новий напрямок — сюрреалізм, що проголосив джерелом мистецтва сферу підсвідомості (інстинкти, сновидіння, галюцинації), зі своїм  методом розриву логічних зв'язків замінених вільними асоціаціями. Сюрреалізм проголосив радикальну зміну відсталого індивідуалістичного мислення шляхом розкріпачення підсвідомих процесів людської психіки, її очищення у вивільненні з-під влади подавлених еротичних, садистських й інших невротичних комплексів. Автором «Маніфесту сюрреалізму» (1924) став французький письменник А.Бретон. До нього приєдналися Л.Арагон, П.Элюар, Ф.Супо, Т.Тцара, художники Жиро, М.Эрнст, в 1930-і роки - С.Дали, П.Блум, И.Танги. Широке поширення сюрреалізм одержав в 1930-і роки: улаштовувалися численні виставки сюрреалістів, які залучали величезне число відвідувачів. З початку 1940-х років центр сюрреалізму перемістився в США (куди емігрували Бретон, Далі, Танги й деякі інші).

Неореалізм

Напрямок в образотворчому мистецтві  кінця 1940 - 1950 рр. Художники цього кола (напр., Б.Таслицький, А.Фужерон у Франції) програмно протиставили своє мистецтво авангардизму, створюючи образи народного життя й соціальної боротьби. Їхня діяльність звичайно була тісно пов'язана з культурною політикою. В італійському кіно  фільми, засновані на документальних фактах, знімалися головним чином на натурі, з непрофесійними виконавцями. Художній маніфест - фільм «Рим - відкрите місто» (1945, режисер Р.Росселлині). Головні представники в кіномистецтві - Ч.Дзаваттіні, Л.Вісконті, У.Де Сика, Дж. Де Сантіс, П.Джермі; у літературі - В.Пратоліні, К.Леві, Э. Де Филіппо.

Спектр напрямків

Перетворення охопили усі види творчості, але образотворче мистецтво постійно виступало ініціатором нових рухів. Майстри постімпресіонізму визначили найважливіші тенденції авангарду; його ранній фронт намітився груповими виступами представників фовізму й кубізму. Футуризм зміцнив інтернаціональні контакти авангарду, увів нові принципи взаємодії мистецтв (живопису, літератури, музики, театру, фотографії, кінематографа). Експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм з їхньою чуйністю до несвідомого в людській психіці - позначили ірраціональну лінію авангарду, у конструктивізмі ж, навпроти, виявилася його раціональна, будівельна воля. Однак, сфера художнього експерименту захопила літературу (прийоми «автоматичного листа», «потоку свідомості», зауму), музику (атональна музика, додекафонія), театр, дизайн й інші види творчості.

Конструктивізм
Конструктивізм - напрямок в образотворчому мистецтві, архітектурі, дизайні ХХ ст., який поставив своєю метою художнє освоєння можливостей сучасного науково-технічного прогресу, у зодчестві тісно примикає до раціоналізму й функціоналізму. Зложився в 1910 р., насамперед на базі кубізму й футуризму, розділившись незабаром на два відособлених (хоча й постійно взаємодіючих) потоки: «конструктивізм соціальний», тісно пов'язаний із завданнями «соціальної інженерії», створення нової людини шляхом радикального перетворення навколишньої його предметно-матеріального середовища (Лефа, виробниче мистецтво) і «конструктивізм філософський» з соціально-перетворювальними цілями в більш абстрактно-споглядальному плані (геометричної абстракції). Обидві традиції увійшли в кінетізм, пародійно відобразившись у деконструктивізму.

Футуризм
Абстракціоністський напрямок у європейському мистецтві ХХ ст., переважно в Італії й Росії. (від лат. futurum - майбутнє). Прагнучи створити «мистецтво майбутнього», декларував (у маніфестах і художній практиці італійського поета Ф.Т. Марінетті, російських кубофутуристів з «Гилеї», учасників «Асоціації егофутуристів», «Мезоніну поезії», «Центрифуги») заперечення традиційної культури (спадщини «минулого»), культивував естетику урбанізму й машинної індустрії. Для живопису (в Італії - У.Боччоні, Дж.Северині) характерні зрушення, напливи форм, багаторазові повторення мотивів, що ніби підсумовують враження, отримані в процесі стрімкого руху. Для літератури - переплетіння документального матеріалу й фантастики, у поезії (В.В.Хлебніков, В.В.Маяковський, А.Е.Кручених) - язикове експериментування («слова на волі» або «заум»).

Постмодернізм

Утопічні устремління колишнього авангарду змінилися більш самокритичним відношенням мистецтва до самого себе, війна із традицією - співіснуванням з нею, принциповим стилістичним плюралізмом. Постмодернізм (постмодерн, поставангард) (від лат. post - «після» і модернізм), відкидаючи раціоналізм «інтернаціонального стилю», звернувся до наочних цитат з історії мистецтва, до неповторних особливостей навколишнього пейзажу, сполучаючи все це з новітніми досягненнями будівельної технології. Образотворча творчість постмодернізму (раннім рубежем якого став поп-арт) проголосило гасло «відкритого мистецтва», що вільно взаємодіє з усіма старими й новими стилями. Старі засоби вираження (тобто традиційні види живопису, графіки, ліплення й т.д.) увійшли в безпрецедентно щільне спілкування з новими технічними засобами творчості (крім фотографії й кінематографу, відеозапису, електронні звуко-, світо- і цвітотехніки), виявившись насамперед у поп-арті й кінетизму. Цей електронно-естетичний синтез досяг особливої складності в «віртуальних образах» комп'ютерних пристроїв останнього покоління.
Мистецтво хеппенінгу обновило взаємозв'язок образотворчих мистецтв із театром. Нарешті, концептуальне мистецтво як найважливіший поряд з поп-артом етап постмодерна, ставши творчістю «чистих» ідей, відкрило нові можливості діалогу зорових і словесних форм художньої культури. У відношенні до стилів минулого встановилася принципово полістилістична або історично-багатомірна позиція: архаїчна стародавність і суперсучасність, співіснують тут невимушено в архітектурі й дизайні, межують з нарочито «варварським» або «первісним» живописом «нових диких».

Масова культура

Поняття масової культури, що охоплює різноманітні й різнорідні явища культури ХХ ст. одержали поширення у зв'язку з науково-технічною революцією й постійним відновленням засобів масової комунікації, появі  величезної кількості джерел інформації, розвитку й зміцнення демократії. Відомо, що найбільш розвинута  масова культура у Сполучених Штатах з їх Голівудом - символи всевладдя масової культури. Виробництво, поширення й споживання продуктів масової культури носить комерційний характер. Для масової літератури характерно виразне членування на жанри, спектр яких надзвичайно широкий: від простих - коміксів, трилерів, мелодрам, естрадних шлягерів, «мильних опер» до складних, змістовно насичених форм - деякі види рок-музики, «інтелектуальний» детектив, поп-арт. Необхідною властивістю масової культури є цікавість, оскільки вона має комерційний успіх. Цікавість  задається твердими структурними умовами форми. Для естетики масової культури характерне постійне балансування між тривіальним й оригінальним, агресивним і сентиментальним, вульгарним і витонченим. Актуалізуючи й матеріалізуючи очікування масової аудиторії, масова культура відповідає її потребам у дозвіллі, розвазі, грі, спілкуванні, емоційній компенсації або розрядці й ін. Вона оперує гранично простою, відпрацьованою попередніми культурами технікою. Масова культура переважно традиційна й консервативна, вона орієнтована на середню норму, оскільки звернена до величезної аудиторії.

Трансавангард

Термін «transavanguardia» (у дослівному перекладі з італійської «вихідне за межі авангарду», «поставангард») синонім «постмодернізму». Іноді цими категоріями позначаються  твори актуального мистецтва, у яких  присутній елемент гри з художньою традицією. Група молодих італійських художників, що працювали в неоекспресіоністичній манері: Франческо Клементе (Francesco Clemente), Сандро Кіа (Sandro Chia), Энцо Куккі (Enzo Cucchi), Нікола де Маріа (Nicola de Maria), Міммо Паладіно (Mimmo Paladino)  знов повернулися до традиційного розуміння живопису, воскресивши те, що відійшло в минуле  - техніку станкового олійного живопису. Сучасників шокувала підкреслена фігуральність, мальовнича тілесність їхніх добутків. Яскравість колористичних рішень, підкреслена експресивність художнього жесту сполучається на їхніх полотнах з волею історико-культурних асоціацій від античності до великих майстрів ХХ століття. У 1993 р. в передмові до каталогу виставки «Американське мистецтво ХХ сторіччя», що відбулася у лондонській Королівській Академії, Боніто Олива протиставляє «жагучий трансавангард» (hot trans-avantgarde)  Джуліана Шнабеля (Julian Schnabel) «прохолодності трансавангарду» (cool) скандально відомого Джефа Кунса (Jeff Koons).

Концептуальне мистецтво

Концептуальне мистецтво - течія абстракціоністського мистецтва 1960-1990 рр., що поставила за мету перехід від створення художніх творів до відтворення «художніх ідей» (так званих концептів), які інспіруються у свідомості глядача за допомогою написів, безособових графіків, діаграм, схем і т.п.

«Нові дикі»

Напрямок в образотворчому мистецтві 1980-1990-х років ХХ ст., що виник на хвилі нової моди на експресіонізм і фовізм (звідси сама назва, що нагадує о фовістах як «старих диких»). Вони тяжіли до імпульсивної емоційності самовираження, що протистоїть концептуальному мистецтву або гіперреалізму. Живопис, графіка й скульптура «нових диких» (Г.Базеліц, А. Кіфер, А. Пенк у Німеччині, И.Борофський, Дж. Шнабель у США) звичайно зберігаючи фігуральність, відрізняються своєрідним «варварським ліризмом» (близьким новітнім плинам поп-музики), включає масу загадкових знаків, тому в Італії роботи майстрів цього плану (Ф.Клементе, Э.Куккі, М.Палладіно) позначають звичайно як «мистецтво-шифр» (arte cifra). Нерідко асоціюється зі стилем графіті.


Тема 3. Художні напрями та стилі

Урок 26

Тема «Особливості культур Заходу і Сходу» ознайомить Вас із сучасним явищем – взаємовпливом культур та глобалізацією інформаційного простору. Ви дізнаєтесь, які тенденції існують у сучасному мистецькому просторі.

...Нові художники наклали табу на будь-які спроби прищепити мистецтву «людське».
Особистість... відкидається новим мистецтвом... З усіх боків ми приходимо до того самого - втечі від людини.
Хосе Ортега-и-Гассет, іспанський теоретик мистецтва.


Залежно від регіональної приналежності в культурології прийнято виділяти 3 великі типи культури:  західну, східну, західно-східну або  євразійську. Розрізняються ці типи культур динамікою розвитку. Західна  культура розвивалася динамічно, стрибкоподібно, пройшла різні етапи в своєму розвитку. Східна культура довгий час залишалася замкненою, лаконічною, традиційною. Тільки в ХІХ - ХХ ст. у східних країнах почалися процеси модернізації.
Певні відмінності мають Західна та Східна культури. Світоглядні питання розв'язувалися по різному: у західній культурі підкреслювалося активне відношення людини до світу, для неї характерним є прискорений прогрес науки і техніки, швидка зміна наочного світу. Східна  культура більш орієнтована на самостійність людини, його духовне вдосконалення, вивчення можливості регуляції людського організму. У східній культурі виникла ідея нірвани, концепція бездіяльності, одержала визнання теорія «непротивлення злу насильством».
Різним було відношення до природи. На Заході сформувалося утилітарне прагматичне споживче відношення до природи. На Сході відношення до природи було більш споглядальним, мудрішим. Вважалося, що людина повинна координувати свої дії за законами космосу, природи, жити в гармонії з нею. Таке відношення до природи вагомо вплинуло на характер східного мистецтва, тому там вперше виникли пейзажний живопис, садово-паркове мистецтво, ікебани.
Розуміння  людини, його відношення до суспільства, держави у Західної людини розглядалися автономно, самостійно, як вільна особа, що володіє природними правами, які повинна гарантувати держава. На Сході завжди підкреслювалася важливість інтересів не окремої особи, а сім'ї, общини, касти, клану, держави; виховувалась прихильність до державної влади. Для Сходу були характерні колективістські традиції і значна роль держави у суспільному житті.
         Різне відношення до можливостей людського розуму сформувалося на Заході та Сході. Сильна раціоналістична традиція Заходу виявилася у всіх видах культури. Раціоналізм - учіння, яке в творчості та пізнанні віддає перевагу розуму, раціональному початку, абстрактному, логічному мисленню. Схід більш тяжіє до образного, асоціативного мислення, інтуїтивного пізнання. Цим пояснюється традиційна для Сходу увага до медитації, самоаналізу. Головними чинниками художньої творчості вважалися уява, інтуїція, осяяння,  уміння відчувати природу, бачити незвичайне в повсякденному.
Різним було співвідношення різних видів культури. Важлива особливість східної культури - жорстке переплетення релігійних, філософських і наукових ідей. Наука розглядалася як засіб духовного вдосконалення людини, та довгий час не оформлялася в самостійну галузь знань, а наукові твори були частиною  духовних повчань. На Заході різні види культури існували самостійно і більш конфліктно, ніж на Сході. Ще з часів Античності сформувалася сильна матеріальна традиція, з перевагою світа фізичних явищ, а наука розглядалася як засіб фізичного прогресу розвитку виробництва.
         У рамках Східної культури виділяються 4 основних культурно-історичних типи: індо-буддійський, китайсько–конфуціанський, арабо-мусульманський, японський тип.
         У рамках Західної  культури виділяються: європейський, американський, австралійський тип.
         Упродовж століть йшов постійний інтенсивний обмін  між країнами Сходу  і Заходу: країни «обмінювалися» філософськими ідеями, художнім досвідом, досягненнями в області мистецтва. Упродовж свого історичного розвитку китайська культура виробила власну концепцію мистецтва, що радикально відрізняється від західної. Характерною її особливістю є естетична витонченість кожного твору. Мистецтво  Китаю неможливо розділити по історичних стилях, крім того, велике значення має матеріал, з якого виконана робота. Найпоширеніші види мистецтва у Китаї - кераміка, порцеляна, скульптура, живопис, каліграфія і ковальське ремесло. Їх розвиток, обумовлений зміною династій, виражався в скрупульозному пошуку ідеалу, а не ідеологічного обґрунтування влади, що характерне для західної культури.
                Мистецтво Індії і країн Далекого Сходу (Китаю, Кореї, Японії), також Південно-східній і Центральній Азії при всій оригінальності окремих його проявів об'єднується схожістю шляхів історичного розвитку, загальною філософською підосновою, найважливішою стороною якої був буддизм. Саме з буддизмом пов'язано виникнення в більшості країн Східної і Центральної Азії на рубежі старовини і середньовіччя нового мистецтва. На пізніших етапах середньовіччя в багатьох країнах над буддизмом запанували, стародавні місцеві віровчення, але те мистецтво, яке було пов'язане з ними, в основних напрямах залишилося принципово загальним для всіх країн цього регіону. Воно відрізнялося широтою обхвату явищ дійсності, усвідомленням глибокої спорідненості людини і природи, великим емоційним напруженням. Індійська скульптура, китайський пейзажний живопис, японські монастирі і сади - це лише окремі знамениті приклади мистецтва Індії і країн Далекого Сходу. Мистецтво Близького і Середнього Сходу розвивалося в арабських країнах, Ірані, Туреччині та інших державах, де в середні віки пануючим релігійно-філософським ученням було мусульманство. Заборона, накладена мусульманством на зображення живих істот, не завжди дотримувалася буквально, але це багато в чому визначило своєрідність мистецтва Близького і Середнього Сходу, де переважний розвиток одержали разом з архітектурою книжкова мініатюра і декоративно-прикладне мистецтво. Розквіт мистецтва книги, що проявився не тільки у високій якості ілюстрацій, але і в каліграфічній досконалості виконання самого тексту, відобразив ту велику пошану і значущість, які відводилися книзі як джерелу ученості і мудрості. Матеріальну культуру Близького і Середнього Сходу відрізняють різноманітність і витонченість декоративних мотивів, вишуканість тканин, килимів, виробів з дорогоцінних металів.
Мистецтво Індії з якнайдавніших часів вирізняє могутня фантазія, грандіозність масштабів уявлень про Всесвіт. Засоби художнього виразу вражають різноманіттям і барвистістю, що нагадує квітучу природу країни. Ідея єдності життя у всіх її проявах пронизує  філософські учіння, естетику, і мистецтво. Тому така велика в індійському мистецтві роль синтезу - архітектури і скульптури, архітектури і живопису, поезії, живопису і музики. Знамениті танцювальні уявлення, які театралізують теми стародавніх епосів Рамаяні і Махаб-хараті стали джерелом формування класичних поз і жестів, відображених в образотворчому мистецтві. Фігури танцюристів і танцівниць зустрічаються в найдавнішій доісторичній культурі долини Гангу. Одна з таких фігурок, виконана з каменя, виявлена при розкопках стародавнього міста Хараппі на північному Заході Індії. Складний танцювальний поворот, експресія і сміливість в передачі рухів передбачають багато майбутніх рис індійського мистецтва. Наступний етап індійської історії пов'язаний з розквітом філософії брахманізму і літератури на санскриті. Мистецтво донесло до нас відомості про характер матеріальної культури епохи, про кипуче життя міст. У IV-II ст. до н. е, складається перша імперія Північної Індії. Буддизм  існував в Індії з VI в. до н.е. Згідно буддійської традиції, засновником цього учення був легендарний принц Сиддхартха Гаутама, який в результаті довгих пошуків і роздумів збагнув істину і став називатися Буддою  «просвітленим». При Ашоке будуються перші кам'яні буддійські монументи-колони (стамбхи), сферичні споруди, символи буддизму (ступи), печерні храми. Починаючи з I в. н.е. Будда був визнаний божеством і став зображатися у вигляді людини, а не символу, як було донині. Саме в цей період (I в. до н.е. - III в. н. э.) Індія відчула помітний вплив пізньоелліністичного мистецтва. Образу Будди були додані гуманістичні риси скульптури еллінізму: м'якість і лагідність зовнішності, милосердя у виразі обличчя. В той же час образ Будди мав канонічні відмінності від зовнішності простого смертного. У їх числі - урна (крапка між бровами), ушніша (виступ на голові, покритий волоссям), довгі мочки вух тощо. Розповсюдився і культ бодхисатв – «небесних рятівників». У IV-V ст. буддизм поступово зливається із стародавніми місцевими релігіями. Будда визнається втіленням божества, індуїста Вішну. В цей час у мистецтві, особливо у живописі, крім релігійного, широко розповсюджуються світські мотиви і настрої. Вони спостерігаються навіть у мистецтві храмових печерних комплексів. Особливо знаменитий своїми розписами комплекс буддійських монастирів і храмів Аджанті, що включає близько тридцяти печер, висічених у  скелястому березі річки. Печери всередині розписані по сухій штукатурці  найрізноманітнішими буддійськими сюжетами. З VII по XIII ст. Індія переживала епоху феодальної роздробленості, частих змін правління. У ідеології цього часу запанував індуїзм - віровчення, що сходить до пантеїстичних культів сил природи. Особливу популярність в цей період одержали масові театралізовані святкування з танцями в масках, музикою, обрядовими дійствами. Ймовірно, одне з таких святкувань за традицією влаштовували в Махабаліпураме, поблизу міста Мадраса. Воно відбувалося перед колосальним рельєфом «Сходження Гангу». Ця річка бере джерело у небесних сферах, але люди благали богів спустити її на землю. Цей радісний момент зображений на рельєфі, в центрі якого щілина, яка в дні свят наповнюється водою. Вона символізує русло Гангу, в якому пливуть змієподібні божества вод - нагі. У цілому рельєф сприймається як могутній гімн животворящій силі води.  Казковий початок народної фантазії породив особливі форми сприйняття міфологічних сюжетів і їх трактування в скульптурі. У печерних храмах острова Елефанті при світлі факелів скульптури немов оживають, горельєфне зображення з усіх боків «обступає» глядача. У центральному залі печерного храму Шиви знаходиться величезний, шестиметрової висоти бюст триликого бога. У IX ст. традиція скельної і печерної архітектури закінчується. Головним елементом декоративного убрання наземних архітектурних споруд стала скульптура. У XIII ст. роздроблені індійські князівства піддалися вторгненню мусульман, що принесли з собою нову релігію -  іслам. Зникли колишні види живопису, скульптури і архітектури, виникли нові форми споруд - мечеть, мінарет, мавзолей. Про засвоєні індійськими архітекторами цих видів споруд свідчить  знаменита усипальна Тадж-Махал (1652 р.), яку заслужено називають перлиною індійської архітектури. Цей період характерний розквітом традиційного для Індії мистецтва мініатюри.
                Так звана Могольська школа мініатюри розвивалася при дворі могутніх правителів Індії з династії Великих Моголів. В основі цієї школи - іранські зразки, збагачені місцевою традицією. Відмінна риса школи - багата гамма кольорів, складні гармонійні композиції, пов'язані з сюжетами придворного життя - бенкетів, полювань, військових походів. Один з пам'ятників Могольськой школи – «Бабурнаме» (XVI в.), життєпис султана Бабура, зберігається в Державному музеї мистецтва народів Сходу в Москві. Для сучасного індійського живопису типовим є переважання національної тематики, сцен сучасного народного побуту або стародавньої міфології. Лише кілька художників звернулися до живопису маслом, більшість з них дотримувалася більш традиційної і близької до класичної мініатюри живопису темпери на картоні або папері. У живописі таких майстрів, як Харен Дас, Ваналіла Шах (перша половина XX ст.), велике значення надається контуру і лінії, площинному трактуванню колірних плям, що зближує ці твори з традиційним мистецтвом мініатюри. Велике місце в сучасному індійському мистецтві належить майстрам прикладного мистецтва, які відроджують старовинні ремесла своєї країни.
          Стародавнє японське мистецтво представлене самобутніми археологічними культурами Дземон (VIII - V ст. до н. е.) і Яєі (V ст. до н. е.- IV ст. н. е.). Глиняні судини фантастичних форм, фігурки людей і тварин відображають уявлення стародавніх японців про основи світу. У VІ ст. н.е. Японія прийняла державну релігію - буддизм. Ідея єдиного державного порядку, імператорської влади, одержала вираз в нових типах споруд - палаців, монастирів, пагод, храмів. Запозичені з сусідніх країн - Китаю і Кореї, типи архітектурних споруд одержали своєрідне трактування. Монастир Хорюдзі поблизу Нари, заснований в кінці VI - початку VII ст., - приклад комплексної споруди, що поєднувала в собі архітектуру, скульптуру і живопис. Живопис зберігся погано, а ось скульптура (скульптор Торі Бусси), а також прекрасна дерев'яна позолочена фігурка Міроку-босацу з монастиря Тюгудзі втілили в собі характерні риси японського мистецтва. В час коли Японія стала імперією  будується знаменитий зал Дайбуцуден в Наре (заснований у 752 р.), призначений для установки колосальної бронзової статуї Будди. У самих формах скульптури цього періоду виражена ідея зрілості, повноти, спокійної ясності і утихомиреності.  В XII ст. будується нова столиця Хейан (нині Кіото) з імператорським палацом Дайдайрі, в оздобленні якого відобразилися художні смаки епохи.
В XVII ст. чаювання в павільйонах серед спеціальних садів розповсюдилося як особлива церемонія серед військової верхівки і представників ремісників і торговців, що багатішають. Знамениті майстри чаю (Сенно Рікю і ін.) створювали на перший погляд невибагливу, але дуже тонку атмосферу чайної церемонії, в якій підкреслювалися ідеали сільського життя. Художники знаменитої школи Сотацу-Коріна оформляли не тільки ширми, але і віяла, шкатулки, кімоно, створюючи цілісне наочне середовище  людини. Їх творам властиві багатство фарб, блиск золота і разом з тим вишуканість. Японська гравюра - яскравий вираз японських національних уявлень про прекрасне, яка прославилася завдяки творчості таких художників, як Торій Кіенобу і Окумура Масанобу, Торій Киенага, Китагава Утамаро і Тесюсай Сяраку у XIX ст. створили галерею зображень прекрасних жінок – красунь, які стали символом японського ідеалу краси. У XIX ст. в творчості знаменитих художників Кацусика Покусай, Андо Хиросиге, основним мотивом стає пейзаж.
До відкриття європейцями американського континенту змінилося декілька цивілізацій, які досягли значного рівня розвитку в соціальній, культурній і науковій сфері. Найзнаменитіші з них - цивілізації інків, майя і ацтеків.
Особливості розвитку Америки зумовили формування своєрідної естетики, що володіє наступними характерними рисами: колективна художня творчість: зображення людей і тварин без дотримання пропорцій; культові споруди з каменя і глини; ювелірні прикраси (браслети, діадеми).
 У Мезоамериці (Центральна Америка) існували цивілізації, які мали уявлення про математику, календар, астрологію і мистецтво. Ольмекська культура - одна з перших ранніх цивілізацій - розташовувалася в районі Веракрус. Вона мала характерну кераміку і скульптурні зображення, наприклад, великі голови з базальту і андезиту, що мають символічне значення. Теотихуакан - столиця ацтеків, в перекладі «місце, де народжуються царі» (II-VIII ст. н. э.),  перетворився на саме жиле місто індіанської Америки, населення якого мало чіткий ієрархічний розподіл. Урбанізація дала поштовх до розвитку архітектури. Можна виділити ступінчасті піраміди Сонця і Місяця. Скульптура розвивалася разом з архітектурою, виступаючи як її декоративний елемент.
 Культура майя (300-900 рр. н. е.), за якої цивілізація у Мезоамериці досягла свого апогею, характеризувалась відокремленням соціальної еліти і ускладненням релігійних уявлень. Храми, палаци,  міські будівлі свідчать про суспільство засноване на культовому поклонінні. Міста, сполучені великими мощеними дорогами, громадські будівлі ще раз підтверджують культурне і соціальне значення цивілізації майя. Навколо палаців споруджувалися грандіозні акрополі з горизонтальними відритими просторами, на яких проходили ритуальні дії і церемонії. Скульптура і настінний живопис - улюблені види мистецтва майя. Настінний живопис носив виразний повчальний характер, що особливо проявлявся у з'єднанні з ієрогліфічною писемністю.
Символічним місцем на території Мезоамерики був Теночтітлан. Коли іспанці з'явилися в Мексиканській долині - серце імперії ацтеків, вони були вражені  храмами, які підносяться над землею, морем, мостами, дорогами і каналами. Ацтеки знали кераміку, настінний живопис і, крім того, монументальну скульптуру, що поєднувалася з архітектурою і мала чітко виражений ідеологічний сенс. Богиня родючості Коатлікує, календар ацтеків, Сонячний камінь, що утілив космологічні представлення Доколумбової Америки, - ось яскраві приклади мистецтва, зниклого після приходу іспанців під командуванням Ернана Кортеса.
Коли мезоамеріканські цивілізації відступали під натиском завойовників в Андах об'єднувалися різні споріднені культури. Центром південноамериканської цивілізації можна вважати Перу. На її території, послідовно змінюючи одна одну, розвивалися цивілізації Чавін, Парака і Наська, культура Сечі, Чиму і, нарешті, імперія інків. З появою іспанців в Америці зникло мистецтво доколумбового періоду. З цієї миті метрополія визначає стилістику і напрям мистецтва колоніального. Зразки переносилися з Іспанії практично без змін, синтезувалися з місцевою культурою. Будівлі будувалися відповідно до  євангельських  уподобань місіонерів на засоби церкви, яку в своїх руках зосередила влада. Прикладом цьому може служити місто Сант-Домінго, його будівлі  які зведені севільськими архітекторами. Але найкрупнішими архітектурними центрами стали Мексика і Перу, ореоли стародавніх, найбільш розвинених доколумбових цивілізацій. Розвиток живопису Латинської Америки цього періоду пов'язаний з іменами як місцевих, так і іноземних художників. Можна виділити школи Мехіко, Ліми, Кусько і Кіто. Розквіт в мексиканському живописі другої половини XVI в., ймовірно, був би неможливий без таких художників, як Хуан Жерсон, Андрії де ла Конча і іспанець Симон Перес.
         У Латинській Америці широко використовувалося розфарбоване дерево, споконвічний іспанський матеріал. Як приклад можна привести скульптури Св. Ганна і Мадонна з немовлям в церкві Сайту Моніка дель Пу-ебла. Школа Кіто, що уподібнила живопис до крихкої дорогоцінної порцеляни, досягла найбільшого розквіту.
У XX ст. латиноамериканське мистецтво перестало бути залежним  від Європи, не дивлячись на те що багато художників навчалися у Старому Світі. Мексиканський монументальний живопис - оригінальний художній стиль, що розвивався завдяки латиноамериканським художникам. Але водночас із ним, а також в наступні роки, в країнах Центральної і Південної Америки створювалися роботи, в яких нові напрями поєднувалися з особливим місцевим колоритом. Художники Магдалени Кармен Фріди Кало, Роберто Матти, Хесус Рафаель Сотий, Ана Мендьєта поєднували концептуальне мистецтво (зокрема, боді-арт) і феміністський рух.


Література

1.     Шпенглер О. Закат Европы. М., 1991.
2.     Паперный В. Культура Два. М., 1996.
3.     Васильев Л. История Востока. В 2-х т., М., 1993.
4.     Конрад Н.И. Запади Восток: Статьи. М.. 1972; Взаимодействие и синтез искусств. Л., 1978;
5.     Библер B.C. Культура. Диалог культур (Опыт определения) // ВФ, 1989, № 6;
7.     БазенЖ. История истории искусства: От Вазари до наших дней. М., 1995.
8.     Сорокин П.А. Человек. Цивилизация. Общество. М., 1992;
9.     Конрад Н.И. Запад и Восток. М., 1972;
10.                       ФлиерА.Я. Культурогенез. М., 1995;
11.                       Сорокин П. Кризис нашего времени // Его же. Человек. Цивилизация. Общество. М., 1992;
12.                       Межуев В.М. Культура и история. М., 1977

 Тема 3. Художні напрями та стилі

Урок 26

Тема «Особливості культур Заходу і Сходу» ознайомить Вас із сучасним явищем – взаємовпливом культур та глобалізацією інформаційного простору. Ви дізнаєтесь, які тенденції існують у сучасному мистецькому просторі.

...Нові художники наклали табу на будь-які спроби прищепити мистецтву «людське».
Особистість... відкидається новим мистецтвом... З усіх боків ми приходимо до того самого - втечі від людини.
Хосе Ортега-и-Гассет, іспанський теоретик мистецтва.


Залежно від регіональної приналежності в культурології прийнято виділяти 3 великі типи культури:  західну, східну, західно-східну або  євразійську. Розрізняються ці типи культур динамікою розвитку. Західна  культура розвивалася динамічно, стрибкоподібно, пройшла різні етапи в своєму розвитку. Східна культура довгий час залишалася замкненою, лаконічною, традиційною. Тільки в ХІХ - ХХ ст. у східних країнах почалися процеси модернізації.
Певні відмінності мають Західна та Східна культури. Світоглядні питання розв'язувалися по різному: у західній культурі підкреслювалося активне відношення людини до світу, для неї характерним є прискорений прогрес науки і техніки, швидка зміна наочного світу. Східна  культура більш орієнтована на самостійність людини, його духовне вдосконалення, вивчення можливості регуляції людського організму. У східній культурі виникла ідея нірвани, концепція бездіяльності, одержала визнання теорія «непротивлення злу насильством».
Різним було відношення до природи. На Заході сформувалося утилітарне прагматичне споживче відношення до природи. На Сході відношення до природи було більш споглядальним, мудрішим. Вважалося, що людина повинна координувати свої дії за законами космосу, природи, жити в гармонії з нею. Таке відношення до природи вагомо вплинуло на характер східного мистецтва, тому там вперше виникли пейзажний живопис, садово-паркове мистецтво, ікебани.
Розуміння  людини, його відношення до суспільства, держави у Західної людини розглядалися автономно, самостійно, як вільна особа, що володіє природними правами, які повинна гарантувати держава. На Сході завжди підкреслювалася важливість інтересів не окремої особи, а сім'ї, общини, касти, клану, держави; виховувалась прихильність до державної влади. Для Сходу були характерні колективістські традиції і значна роль держави у суспільному житті.
         Різне відношення до можливостей людського розуму сформувалося на Заході та Сході. Сильна раціоналістична традиція Заходу виявилася у всіх видах культури. Раціоналізм - учіння, яке в творчості та пізнанні віддає перевагу розуму, раціональному початку, абстрактному, логічному мисленню. Схід більш тяжіє до образного, асоціативного мислення, інтуїтивного пізнання. Цим пояснюється традиційна для Сходу увага до медитації, самоаналізу. Головними чинниками художньої творчості вважалися уява, інтуїція, осяяння,  уміння відчувати природу, бачити незвичайне в повсякденному.
Різним було співвідношення різних видів культури. Важлива особливість східної культури - жорстке переплетення релігійних, філософських і наукових ідей. Наука розглядалася як засіб духовного вдосконалення людини, та довгий час не оформлялася в самостійну галузь знань, а наукові твори були частиною  духовних повчань. На Заході різні види культури існували самостійно і більш конфліктно, ніж на Сході. Ще з часів Античності сформувалася сильна матеріальна традиція, з перевагою світа фізичних явищ, а наука розглядалася як засіб фізичного прогресу розвитку виробництва.
         У рамках Східної культури виділяються 4 основних культурно-історичних типи: індо-буддійський, китайсько–конфуціанський, арабо-мусульманський, японський тип.
         У рамках Західної  культури виділяються: європейський, американський, австралійський тип.
         Упродовж століть йшов постійний інтенсивний обмін  між країнами Сходу  і Заходу: країни «обмінювалися» філософськими ідеями, художнім досвідом, досягненнями в області мистецтва. Упродовж свого історичного розвитку китайська культура виробила власну концепцію мистецтва, що радикально відрізняється від західної. Характерною її особливістю є естетична витонченість кожного твору. Мистецтво  Китаю неможливо розділити по історичних стилях, крім того, велике значення має матеріал, з якого виконана робота. Найпоширеніші види мистецтва у Китаї - кераміка, порцеляна, скульптура, живопис, каліграфія і ковальське ремесло. Їх розвиток, обумовлений зміною династій, виражався в скрупульозному пошуку ідеалу, а не ідеологічного обґрунтування влади, що характерне для західної культури.
                Мистецтво Індії і країн Далекого Сходу (Китаю, Кореї, Японії), також Південно-східній і Центральній Азії при всій оригінальності окремих його проявів об'єднується схожістю шляхів історичного розвитку, загальною філософською підосновою, найважливішою стороною якої був буддизм. Саме з буддизмом пов'язано виникнення в більшості країн Східної і Центральної Азії на рубежі старовини і середньовіччя нового мистецтва. На пізніших етапах середньовіччя в багатьох країнах над буддизмом запанували, стародавні місцеві віровчення, але те мистецтво, яке було пов'язане з ними, в основних напрямах залишилося принципово загальним для всіх країн цього регіону. Воно відрізнялося широтою обхвату явищ дійсності, усвідомленням глибокої спорідненості людини і природи, великим емоційним напруженням. Індійська скульптура, китайський пейзажний живопис, японські монастирі і сади - це лише окремі знамениті приклади мистецтва Індії і країн Далекого Сходу. Мистецтво Близького і Середнього Сходу розвивалося в арабських країнах, Ірані, Туреччині та інших державах, де в середні віки пануючим релігійно-філософським ученням було мусульманство. Заборона, накладена мусульманством на зображення живих істот, не завжди дотримувалася буквально, але це багато в чому визначило своєрідність мистецтва Близького і Середнього Сходу, де переважний розвиток одержали разом з архітектурою книжкова мініатюра і декоративно-прикладне мистецтво. Розквіт мистецтва книги, що проявився не тільки у високій якості ілюстрацій, але і в каліграфічній досконалості виконання самого тексту, відобразив ту велику пошану і значущість, які відводилися книзі як джерелу ученості і мудрості. Матеріальну культуру Близького і Середнього Сходу відрізняють різноманітність і витонченість декоративних мотивів, вишуканість тканин, килимів, виробів з дорогоцінних металів.
Мистецтво Індії з якнайдавніших часів вирізняє могутня фантазія, грандіозність масштабів уявлень про Всесвіт. Засоби художнього виразу вражають різноманіттям і барвистістю, що нагадує квітучу природу країни. Ідея єдності життя у всіх її проявах пронизує  філософські учіння, естетику, і мистецтво. Тому така велика в індійському мистецтві роль синтезу - архітектури і скульптури, архітектури і живопису, поезії, живопису і музики. Знамениті танцювальні уявлення, які театралізують теми стародавніх епосів Рамаяні і Махаб-хараті стали джерелом формування класичних поз і жестів, відображених в образотворчому мистецтві. Фігури танцюристів і танцівниць зустрічаються в найдавнішій доісторичній культурі долини Гангу. Одна з таких фігурок, виконана з каменя, виявлена при розкопках стародавнього міста Хараппі на північному Заході Індії. Складний танцювальний поворот, експресія і сміливість в передачі рухів передбачають багато майбутніх рис індійського мистецтва. Наступний етап індійської історії пов'язаний з розквітом філософії брахманізму і літератури на санскриті. Мистецтво донесло до нас відомості про характер матеріальної культури епохи, про кипуче життя міст. У IV-II ст. до н. е, складається перша імперія Північної Індії. Буддизм  існував в Індії з VI в. до н.е. Згідно буддійської традиції, засновником цього учення був легендарний принц Сиддхартха Гаутама, який в результаті довгих пошуків і роздумів збагнув істину і став називатися Буддою  «просвітленим». При Ашоке будуються перші кам'яні буддійські монументи-колони (стамбхи), сферичні споруди, символи буддизму (ступи), печерні храми. Починаючи з I в. н.е. Будда був визнаний божеством і став зображатися у вигляді людини, а не символу, як було донині. Саме в цей період (I в. до н.е. - III в. н. э.) Індія відчула помітний вплив пізньоелліністичного мистецтва. Образу Будди були додані гуманістичні риси скульптури еллінізму: м'якість і лагідність зовнішності, милосердя у виразі обличчя. В той же час образ Будди мав канонічні відмінності від зовнішності простого смертного. У їх числі - урна (крапка між бровами), ушніша (виступ на голові, покритий волоссям), довгі мочки вух тощо. Розповсюдився і культ бодхисатв – «небесних рятівників». У IV-V ст. буддизм поступово зливається із стародавніми місцевими релігіями. Будда визнається втіленням божества, індуїста Вішну. В цей час у мистецтві, особливо у живописі, крім релігійного, широко розповсюджуються світські мотиви і настрої. Вони спостерігаються навіть у мистецтві храмових печерних комплексів. Особливо знаменитий своїми розписами комплекс буддійських монастирів і храмів Аджанті, що включає близько тридцяти печер, висічених у  скелястому березі річки. Печери всередині розписані по сухій штукатурці  найрізноманітнішими буддійськими сюжетами. З VII по XIII ст. Індія переживала епоху феодальної роздробленості, частих змін правління. У ідеології цього часу запанував індуїзм - віровчення, що сходить до пантеїстичних культів сил природи. Особливу популярність в цей період одержали масові театралізовані святкування з танцями в масках, музикою, обрядовими дійствами. Ймовірно, одне з таких святкувань за традицією влаштовували в Махабаліпураме, поблизу міста Мадраса. Воно відбувалося перед колосальним рельєфом «Сходження Гангу». Ця річка бере джерело у небесних сферах, але люди благали богів спустити її на землю. Цей радісний момент зображений на рельєфі, в центрі якого щілина, яка в дні свят наповнюється водою. Вона символізує русло Гангу, в якому пливуть змієподібні божества вод - нагі. У цілому рельєф сприймається як могутній гімн животворящій силі води.  Казковий початок народної фантазії породив особливі форми сприйняття міфологічних сюжетів і їх трактування в скульптурі. У печерних храмах острова Елефанті при світлі факелів скульптури немов оживають, горельєфне зображення з усіх боків «обступає» глядача. У центральному залі печерного храму Шиви знаходиться величезний, шестиметрової висоти бюст триликого бога. У IX ст. традиція скельної і печерної архітектури закінчується. Головним елементом декоративного убрання наземних архітектурних споруд стала скульптура. У XIII ст. роздроблені індійські князівства піддалися вторгненню мусульман, що принесли з собою нову релігію -  іслам. Зникли колишні види живопису, скульптури і архітектури, виникли нові форми споруд - мечеть, мінарет, мавзолей. Про засвоєні індійськими архітекторами цих видів споруд свідчить  знаменита усипальна Тадж-Махал (1652 р.), яку заслужено називають перлиною індійської архітектури. Цей період характерний розквітом традиційного для Індії мистецтва мініатюри.
                Так звана Могольська школа мініатюри розвивалася при дворі могутніх правителів Індії з династії Великих Моголів. В основі цієї школи - іранські зразки, збагачені місцевою традицією. Відмінна риса школи - багата гамма кольорів, складні гармонійні композиції, пов'язані з сюжетами придворного життя - бенкетів, полювань, військових походів. Один з пам'ятників Могольськой школи – «Бабурнаме» (XVI в.), життєпис султана Бабура, зберігається в Державному музеї мистецтва народів Сходу в Москві. Для сучасного індійського живопису типовим є переважання національної тематики, сцен сучасного народного побуту або стародавньої міфології. Лише кілька художників звернулися до живопису маслом, більшість з них дотримувалася більш традиційної і близької до класичної мініатюри живопису темпери на картоні або папері. У живописі таких майстрів, як Харен Дас, Ваналіла Шах (перша половина XX ст.), велике значення надається контуру і лінії, площинному трактуванню колірних плям, що зближує ці твори з традиційним мистецтвом мініатюри. Велике місце в сучасному індійському мистецтві належить майстрам прикладного мистецтва, які відроджують старовинні ремесла своєї країни.
          Стародавнє японське мистецтво представлене самобутніми археологічними культурами Дземон (VIII - V ст. до н. е.) і Яєі (V ст. до н. е.- IV ст. н. е.). Глиняні судини фантастичних форм, фігурки людей і тварин відображають уявлення стародавніх японців про основи світу. У VІ ст. н.е. Японія прийняла державну релігію - буддизм. Ідея єдиного державного порядку, імператорської влади, одержала вираз в нових типах споруд - палаців, монастирів, пагод, храмів. Запозичені з сусідніх країн - Китаю і Кореї, типи архітектурних споруд одержали своєрідне трактування. Монастир Хорюдзі поблизу Нари, заснований в кінці VI - початку VII ст., - приклад комплексної споруди, що поєднувала в собі архітектуру, скульптуру і живопис. Живопис зберігся погано, а ось скульптура (скульптор Торі Бусси), а також прекрасна дерев'яна позолочена фігурка Міроку-босацу з монастиря Тюгудзі втілили в собі характерні риси японського мистецтва. В час коли Японія стала імперією  будується знаменитий зал Дайбуцуден в Наре (заснований у 752 р.), призначений для установки колосальної бронзової статуї Будди. У самих формах скульптури цього періоду виражена ідея зрілості, повноти, спокійної ясності і утихомиреності.  В XII ст. будується нова столиця Хейан (нині Кіото) з імператорським палацом Дайдайрі, в оздобленні якого відобразилися художні смаки епохи.
В XVII ст. чаювання в павільйонах серед спеціальних садів розповсюдилося як особлива церемонія серед військової верхівки і представників ремісників і торговців, що багатішають. Знамениті майстри чаю (Сенно Рікю і ін.) створювали на перший погляд невибагливу, але дуже тонку атмосферу чайної церемонії, в якій підкреслювалися ідеали сільського життя. Художники знаменитої школи Сотацу-Коріна оформляли не тільки ширми, але і віяла, шкатулки, кімоно, створюючи цілісне наочне середовище  людини. Їх творам властиві багатство фарб, блиск золота і разом з тим вишуканість. Японська гравюра - яскравий вираз японських національних уявлень про прекрасне, яка прославилася завдяки творчості таких художників, як Торій Кіенобу і Окумура Масанобу, Торій Киенага, Китагава Утамаро і Тесюсай Сяраку у XIX ст. створили галерею зображень прекрасних жінок – красунь, які стали символом японського ідеалу краси. У XIX ст. в творчості знаменитих художників Кацусика Покусай, Андо Хиросиге, основним мотивом стає пейзаж.
До відкриття європейцями американського континенту змінилося декілька цивілізацій, які досягли значного рівня розвитку в соціальній, культурній і науковій сфері. Найзнаменитіші з них - цивілізації інків, майя і ацтеків.
Особливості розвитку Америки зумовили формування своєрідної естетики, що володіє наступними характерними рисами: колективна художня творчість: зображення людей і тварин без дотримання пропорцій; культові споруди з каменя і глини; ювелірні прикраси (браслети, діадеми).
 У Мезоамериці (Центральна Америка) існували цивілізації, які мали уявлення про математику, календар, астрологію і мистецтво. Ольмекська культура - одна з перших ранніх цивілізацій - розташовувалася в районі Веракрус. Вона мала характерну кераміку і скульптурні зображення, наприклад, великі голови з базальту і андезиту, що мають символічне значення. Теотихуакан - столиця ацтеків, в перекладі «місце, де народжуються царі» (II-VIII ст. н. э.),  перетворився на саме жиле місто індіанської Америки, населення якого мало чіткий ієрархічний розподіл. Урбанізація дала поштовх до розвитку архітектури. Можна виділити ступінчасті піраміди Сонця і Місяця. Скульптура розвивалася разом з архітектурою, виступаючи як її декоративний елемент.
 Культура майя (300-900 рр. н. е.), за якої цивілізація у Мезоамериці досягла свого апогею, характеризувалась відокремленням соціальної еліти і ускладненням релігійних уявлень. Храми, палаци,  міські будівлі свідчать про суспільство засноване на культовому поклонінні. Міста, сполучені великими мощеними дорогами, громадські будівлі ще раз підтверджують культурне і соціальне значення цивілізації майя. Навколо палаців споруджувалися грандіозні акрополі з горизонтальними відритими просторами, на яких проходили ритуальні дії і церемонії. Скульптура і настінний живопис - улюблені види мистецтва майя. Настінний живопис носив виразний повчальний характер, що особливо проявлявся у з'єднанні з ієрогліфічною писемністю.
Символічним місцем на території Мезоамерики був Теночтітлан. Коли іспанці з'явилися в Мексиканській долині - серце імперії ацтеків, вони були вражені  храмами, які підносяться над землею, морем, мостами, дорогами і каналами. Ацтеки знали кераміку, настінний живопис і, крім того, монументальну скульптуру, що поєднувалася з архітектурою і мала чітко виражений ідеологічний сенс. Богиня родючості Коатлікує, календар ацтеків, Сонячний камінь, що утілив космологічні представлення Доколумбової Америки, - ось яскраві приклади мистецтва, зниклого після приходу іспанців під командуванням Ернана Кортеса.
Коли мезоамеріканські цивілізації відступали під натиском завойовників в Андах об'єднувалися різні споріднені культури. Центром південноамериканської цивілізації можна вважати Перу. На її території, послідовно змінюючи одна одну, розвивалися цивілізації Чавін, Парака і Наська, культура Сечі, Чиму і, нарешті, імперія інків. З появою іспанців в Америці зникло мистецтво доколумбового періоду. З цієї миті метрополія визначає стилістику і напрям мистецтва колоніального. Зразки переносилися з Іспанії практично без змін, синтезувалися з місцевою культурою. Будівлі будувалися відповідно до  євангельських  уподобань місіонерів на засоби церкви, яку в своїх руках зосередила влада. Прикладом цьому може служити місто Сант-Домінго, його будівлі  які зведені севільськими архітекторами. Але найкрупнішими архітектурними центрами стали Мексика і Перу, ореоли стародавніх, найбільш розвинених доколумбових цивілізацій. Розвиток живопису Латинської Америки цього періоду пов'язаний з іменами як місцевих, так і іноземних художників. Можна виділити школи Мехіко, Ліми, Кусько і Кіто. Розквіт в мексиканському живописі другої половини XVI в., ймовірно, був би неможливий без таких художників, як Хуан Жерсон, Андрії де ла Конча і іспанець Симон Перес.
         У Латинській Америці широко використовувалося розфарбоване дерево, споконвічний іспанський матеріал. Як приклад можна привести скульптури Св. Ганна і Мадонна з немовлям в церкві Сайту Моніка дель Пу-ебла. Школа Кіто, що уподібнила живопис до крихкої дорогоцінної порцеляни, досягла найбільшого розквіту.
У XX ст. латиноамериканське мистецтво перестало бути залежним  від Європи, не дивлячись на те що багато художників навчалися у Старому Світі. Мексиканський монументальний живопис - оригінальний художній стиль, що розвивався завдяки латиноамериканським художникам. Але водночас із ним, а також в наступні роки, в країнах Центральної і Південної Америки створювалися роботи, в яких нові напрями поєднувалися з особливим місцевим колоритом. Художники Магдалени Кармен Фріди Кало, Роберто Матти, Хесус Рафаель Сотий, Ана Мендьєта поєднували концептуальне мистецтво (зокрема, боді-арт) і феміністський рух.